Минуло всього лише декілька місяців із того часу, як запис композиції «Цей сон» на музику Степана Гіги та вірші Анатолія Фіглюка у виконанні хору «Гомін» з’явився в тіктоці — відео виклала його комунікаційниця Людмила Бурда. За цей час колектив хору «Гомін», який, незважаючи на майже 40-річну історію, своїм головним майданчиком вважав Львівський органний зал, поринув у нове життя. Перший всеукраїнський тур, а незабаром і європейський, квитки на всі концерти розкуповуються за лічені дні, а іноді й години, повні зали шанувальників різного віку. Саме такий вигляд сьогодні має реальність, у який живуть учасники «Гомону».
Нещодавно відбулося декілька аншлагових концертів колективу, під час яких вокалісти з допомогою своїх помічників збирали гроші на потреби захисників України. Для цього після виступів «Гомону» зазвичай проходять благодійні аукціони, у фоє продається мерч, а біля входу до глядацької зали зі скринями заохочують робити донати. Загалом «Гомін» зібрав та передав ЗСУ вже близько 4 млн гривень. І це теж дуже важлива складова діяльності та повсякденного буття співаючих львів’ян.
«Гомін» — це 24 молоді, красиві, талановиті людини на чолі з харизматичним керівником. Їхні голоси звучать чисто, енергійно, ніжно, як кришталеві гірські струмочки.
До того ж «Гомін» сміливо руйнує всі стереотипи, які пов’язані з виступом традиційного хорового колективу. У їхньому випадку — мінімум статичності та академізму, максимум артистичності, часом навіть театралізованості та драйву. Усі ці складові «гомонівського» успіху свідчать про те, що в мистецькому просторі України та навіть Європи засяяла зовсім не зірка-одноденка. Як колектив сприймає такі виклики, чи не лякає його учасників шалена популярність, які в них стосунки з прихильниками та чи заспіває «Гомін» на стадіонах — про це «Маяк» спілкувався з художнім керівником та одним із солістів хору «Гомін» Вадимом Яценком.
Сьогодні хор «Гомін» є дуже популярним, у вас щільний гастрольний графік. Чи відчувають ваш колектив і ви особисто надмірне навантаження від такої кількості концертів?
Насправді від самих виступів великої втоми немає. Ми співаємо по два концерти на день, кожен триває приблизно годину і п’ятнадцять хвилин, тобто виходить дві з половиною години чистого співу. Для професійних співаків це не є критичним, адже у звичайному репетиційному процесі ми працюємо ще довше. Найбільше виснажують саме переїзди, особливо далекі нічні. Ми намагаємося планувати маршрут так, щоб відстані були невеликі, максимум дві години дороги. Якщо ж доводиться виступати в Києві із серією концертів, ми оселяємося біля філармонії, щоб уникнути постійних поїздок. Але от, наприклад, переїзд із Франківська до Дніпра забирає пів доби, і це справді важко. Водночас ми розуміємо, що така логістика — невід’ємна частина гастрольного життя.
Усі учасники колективу мають постійно бути в голосі. Чи є у вас якісь суворі правила щодо харчування чи способу життя під час турів?
Ми завжди домовляємося про головне — це відповідальність кожного за свій голос. Усі артисти дорослі та свідомі, тож кожен знає, що йому можна, а що шкодить. Якщо хтось може з’їсти морозиво без наслідків для горла — будь ласка. Якщо ж знає, що це позначиться на голосі, він сам утримається. Я не контролюю кожен їхній крок. Головне, щоб на концерті людина була у формі, здорова й готова співати. Звісно, інколи трапляються хвороби, зокрема коли розповсюджені сезонні застуди чи спалахи ковіду. Але в цілому наш колектив дуже відповідальний, усі намагаються берегти себе.
Чи є у вас заміни в колективі, якщо хтось вибуває?
У хорі «Гомін» працюють штатні артисти, для яких це основна робота. Заміни в нас не передбачені, ми виступаємо постійним складом. Середній вік учасників — десь років 25, є чимало студентів. Водночас у колективі є і старші вокалісти, до сорока п’яти років, але таких небагато. Молодь дуже гнучка, швидко вчиться і схоплює матеріал, тому з нею легко працювати. Наразі наш склад повністю укомплектований, вакансій немає. Якщо ж вони з’являються, інформація публікується на сайті Львівського органного залу. Усе відбувається через прозорий конкурс, відповідно до Закону про культуру. Тож потрапити на роботу до «Гомону» складно, але реально. До речі, коли ми поїхали у великий гастрольний тур, я згадав про колись легендарні гастролі капели Кошиця, хоча, звісно, масштаби тоді були зовсім інші, світові (Хор імені Олександра Кошиця діє в Канаді, названий на честь першого диригента хору Олександра Кошиця.— Авт.). Та навіть в межах України таке турне для нас — перший великий досвід. Але в Кошиця був концерт на стадіоні, тому нам ще є куди рости.
Тож чи може колись хор «Гомін» виступити на такому масштабному майданчику?
Якщо чесно, я поки не уявляю собі хоровий виступ на стадіоні. Навіть зараз, виступаючи у Львівській опері на тисячу місць, ми додаємо звуку більше, ніж звикли. А понад сто років тому, коли капела Кошиця співала на стадіонах, я не розумію, як вони технічно озвучували такі простори. Стадіон — це відкритий майданчик, там люди ходять, розмовляють, атмосфера радше фестивальна. Хор же потребує максимальної концентрації слухачів, закритого простору й особливої енергетики взаємодії. Звісно, пропозиції можуть бути різні, але я думаю, що для нашого жанру найкращий варіант — це концертні зали. Ми хочемо, щоб слухач відчув повне занурення, а це можливо лише в зосередженій атмосфері. Тому наразі стадіонні виступи я вважаю малоймовірними.
А як ваші колеги ставляться до шаленого успіху «Гомону»?
У професійному середовищі реакція різна, але переважно позитивна. Ті колеги, з якими я давно спілкуюся, щиро радіють за нас і підтримують. Дехто навіть обговорює з нами плани щодо масштабніших концертів. Звісно, завжди є люди, які дивляться насторожено, але це нормально. Водночас я бачу, що успіх нашого хору стимулює інші колективи бути відкритішими, хоча раніше вони працювали в якомусь такому, знаєте, напівзакритому, секретно-елітарному режимі. А тепер вони активніше виходять у соцмережі, запускають TikTok чи Instagram, починають рекламувати свої програми. Це означає, що від нашого успіху виграє вся хорова культура України. І для мене це найбільша цінність — рухаємося вперед не лише ми, а й уся спільнота.
Чи не лякає вас такий стрімкий успіх? Як ви плануєте його втримати?
Ні, страху немає. Ми із самого початку були готові працювати активно і професійно, просто зараз масштаби виросли. Я вважаю, що цей успіх має принести користь не лише нам, а й усій українській культурі. Тобто від нього мають виграти всі. Справді, раніше хорове мистецтво залишалося у вузькому колі, а тепер виходить до широкої публіки. Люди хочуть чути українські пісні, тому ми пропонуємо їм програму, яка присвячена українському ретро. Але паралельно готуємо й інші проєкти. Наприклад, концерти партесної музики (партесний спів є різновидом церковного багатоголосного хорового співу.— Авт.), запустили великий проєкт по запису всіх творів Миколи Леонтовича. Ми не зупиняємося на одній темі, а шукаємо, як дати публіці якомога більше. Тому для нас головне — не боятися успіху, а розвивати його й підтримувати довгостроково.
Ми чітко розуміємо, що робимо, і були готові до популяризації нашої діяльності. Звичайно, не до таких масштабів, які маємо зараз, але готовність була. Адже ми завжди активно співпрацювали з медіа та соціальними мережами, здійснювали промоцію на своєму рівні. З появою відео на пісню «Цей сон», яке раптово «вистрілило» та стало вірусним, масштаби зросли, але самі процеси залишилися тими ж. Тепер вони просто охоплюють значно ширшу аудиторію. Якщо й інші колективи почнуть так само активно просувати свою творчість, від цього виграє вся українська культура. Тому не варто боятися успіху, навпаки — потрібно сміливо рухатися вперед, уперед і ще раз уперед.
Чи має хор «Гомін» своїх фанатів, може, навіть фан-клуб? Взагалі, які вони — ваші прихильники?
Я не знаю, чи можна назвати це фан-клубом, але згуртовані прихильники в нас точно є. Наприклад, існує якийсь сайт, який постійно пише про наш хор і про мене. Хто його веде — мені невідомо, але всі матеріали виходять позитивними і правдивими. Наші офіційні інтернет-ресурси із цим ніяк не пов’язані. Прихильники дарують нам квіти, іноді солодощі, був випадок із пляшкою горілки в пакеті. Але це все доволі академічно, без фанатичних крайнощів. Я, зрештою, не Джон Леннон, а диригент у зовсім іншому культурному середовищі. І це добре — наші глядачі теплі, спокійні: це створює чудову атмосферу для нашої з ним співпраці під час концертів.
Текст та фото: Юліанна Кокошко
Редакторка української версії тексту: Анастасія Занузданова
Редакторка англомовної версії тексту: Гелен Льюїс
Залишити відповідь