Джон Шморгун — син українських мігрантів зі Слов’янська та Львова, який народився в США. Після десяти років служби офіцером і пілотом у військово-морському флоті Сполучених Штатів, він 20 років працював на міжнародну хімічну компанію DuPont de Nemours у різних країнах Європи та в Україні. А в 2009 році заснував власну агрокомпанію.
Патриція Шморгун-Гаврилишин — дочка відомого економіста, візіонера, мецената Богдана Гаврилишина, виросла у Швейцарії, там же здобула освіту психолога. У 1992 році вона переїхала в Київ, цього ж року заснувала стоматологічну та офтальмологічну клініки Porcelain, які працювали в Києві та Бучі. У 1995 році вона стала співзасновницею міжнародної школи для дітей — PSI Pechersk School International. Донині продовжує справу батька у фонді Родини Богдана Гаврилишина.
Разом Джон і Патриція — подружжя, яке після повномасштабного вторгнення створило проєкт MoveUkraine, основна мета якого — будувати та відбудовувати житло для внутрішніх переселенців в Україні, створювати громадські центри реабілітації для ветеранів та цивільних.
Наразі організація зібрала 3 мільйони доларів пожертв, допомогла облаштувати житло для 1250 українців та завершити 20 різних проєктів: від реабілітаційних центрів до безкоштовних програм з лікування зубів для внутрішніх переселенців.
1.
Патриція ділиться, що до початку повномасштабного вторгнення вони з Джоном прийняли рішення залишатися в Україні:
«Тоді, звісно, було багато розмов про те, що Росія нападе, й ми теж про це говорили. Оскільки ми інтернаціональна сім’я, то маємо родичів у США, Швейцарії, також друзів у різних країнах. Але ми вирішили, що залишаємося і це наше остаточне рішення. На той час ми не знали, чим будемо займатися, якщо почнеться війна, але ми точно знали, що не залишимося осторонь. Ми не могли просто поїхати та залишити країну, у яку щиро закохані. Тут живуть наші друзі й колеги».
На момент вторгнення, Патриція та Джон перебували в різних містах: вона в Києві, він — у Львові, у справах. Зрештою, через два тижні, вона приєдналася до нього. Перший час подружжя волонтерило: збирали кошти для благодійної організації, котра закривала термінові потреби постраждалих від війни. Проте швидко зрозуміли, що цього недостатньо. Українці з найбільш постраждалих регіонів, котрі евакуйовувалися в безпечніші зони, не маючи інших варіантів, були змушені ночувати на вокзалах, у спортзалах шкіл, лікарнях:
«Це були тисячі й тисячі людей. Нас настільки вразила ця ситуація, що ми вирішили — будемо їм допомагати, створюючи житло для гідного життя людей, які стали жертвами війни. Ми розуміли, що масове переселення людей всередині країні неодмінно призведе до кризи із житлом. Так у травні 2022 року було створено організацію MoveUkraine».
Згодом подружжя переїхало в Івано-Франківськ, де був офіс новоствореної організації. Там реалізовували перший проєкт — відновлення школи в селі Мостище, що на Калущині, притулок для 19 людей. Пізніше відбудували гуртожиток для 150 внутрішніх переселенців у Стрию (Львівська область). Після цього взялися за відновлення зруйнованого житлового будинку на 40 квартир в Ірпені та будинки в Макарові (Київська область). У списку відновленого житла також будинок сімейного типу в Коломиї для сім’ї з Херсону з 10 дітьми та два проєкти в Харкові й області.
Пізніше організація розширила свою роботу на соціальні житлові будинки — індивідуальні квартири для переселенців. Перші три з них були побудовані в місті Дрогобич у Львівській області, ще один будується в Полтаві.
Інші проєкти, як-от безоплатний навчальний центр для внутрішніх переселенців та дитяча лікарня в Стрию, уже завершені.
Переважно у відбудованих будинках живуть сім’ї з дітьми, пенсіонери, люди з інвалідністю. Патриція каже, що для молодих сімей житло виконує роль тимчасового, там живуть, допоки не знайдуть постійного житла в оренду, роботу, щоб могти його оплачувати. Заселяючись у будинок, мешканці підписують Меморандум, де зокрема вказано, що проживати тут можна не довше 5 років. Хтось з’їжджає майже відразу, хтось залишається довше, проте майже всі найбільше хочуть повернутися додому.
«Девіз MoveUkraine: “Житло, робота, життя”. А це означає, що просто забезпечити людей житлом недостатньо. Важливо також допомогти їм знайти роботу та відбудувати життя. Відновити їхню гідність. Тому ми регулярно відвідуємо вже заселені будинки, щоб дізнатися, як люди почуваються, чого потребують. За необхідності зв’язуємо мешканців із різними місцевими службами, а також із громадськими організаціями, які працюють із внутрішніми переселенцями. Наприклад, надають безоплатну психологічну підтримку».
Більшість притулків не побудовані з нуля, каже пані Патриція: «Після реформи децентралізації в маленьких громадах стоять багато порожніх будівель — амбулаторій, сільських рад, гуртожитків, будинків культури. Їх ми й відновлюємо.
Перший крок процесу — робота з місцевою владою. Перед тим як щось починати, ми завжди пропонуємо заповнити опитувальник. Це дає нам змогу зрозуміти, чи є хороша інфраструктура, комунікації (електрика, газ, водовідведення), можливість працевлаштування в громаді. Це дуже важливо, адже ми хочемо зрозуміти всі переваги й недоліки для людей, які потенційно заселяться в приміщення.
Наступний крок — зустрічі й обговорення майбутнього проєкту з місцевою владою, щоб оцінити умови співпраці, підписати угоду. На цьому етапі є низка ризиків, наприклад, повільна робота місцевої влади, невиконання частини їхньої роботи, фінансові проблеми.
Далі ми працюємо над бюджетом — обговорюємо можливість місцевої влади долучитися фінансово, також фандрейзимо, залучаємо українські та міжнародні організації. Після того як проєкт зданий, а люди заселені, будівля переходить у розпорядження міста, яке оплачує комунальні рахунки й забезпечує заробітну плату комендантці. Переселенці платять за інтернет, по черзі прибирають спільний простір».
Від початку перемовин із місцевою владою про будівництво до завершення одного проєкту проходить приблизно 3–6 місяців. Термін залежить від місцевості, підрядників, подачі електроенергії тощо. Патриція пояснює, що процес у їхній організації йде безперервно — щось уже завершують, десь тільки ведуть перемовини з місцевою владою, паралельно працюють над будівництвом. Каже, що це приблизно один готовий проєкт на місяць: «Ми рухаємося зі швидкістю війни в Україні, так вимагаються обставини. Вона швидка, а ми маємо бути іще швидші».
У 2024 році MoveUkraine розширила свою діяльність на створення реабілітаційних центрів для ветеранів війни в місцевих громадах.
«Звісно, в Україні зараз багато таких закладів у великих містах, наприклад, у Києві чи Дніпрі. Але я бачу, що зараз зростає необхідність у реабілітаційних центрах у маленьких містечках чи громадах. По-перше, так ветерани зможуть бути ближче до природи, по-друге, вони матимуть близьких поряд».
MoveUkraine розробила проєкт модульної будівлі, яка зазвичай з’єднана тунелем із кластерною лікарнею. Це дієво, якщо лікарня вже активно працює над реабілітацією ветеранів, але потребує більше місця чи обладнання для стаціонарного або амбулаторного лікування. Проєкт модульної будівлі можна дублювати, оскільки він вигідний економічно й вимагає мало часу для будівництва. Водночас модульне приміщення може значно покращувати якість надання реабілітаційних послуг ветеранам, адже містить високоякісне обладнання.
Нещодавно організація MoveUkraine відкрила свій перший реабілітаційний центр у Бурштині, Івано-Франківська область, і наразі будує ще п’ять проєктів у Тернополі, Диканьці, Кобеляках (Полтавська область) та Кіцмані (Чернівецька область)
Окрім будівництва та відновлення будинків, організація має також багато різноманітних проєктів, які націлені на допомогу внутрішнім переселенцям. Найновіша ініціатива називається MUSE-pet, проєкт, спрямований на розширення вже наявних притулків для собак і домашніх тварин. Швейцарська філія MoveUkraine зараз фандрейзить кошти на цей проєкт.
«Люди, які евакуюються з небезпечних зон за кордон, мають домашніх тварин. Звісно, маленьких тварин вони можуть забрати із собою, але, на жаль, часто з евакуацією великих тварин бувають проблеми. Ми б не хотіли, щоб ці тварини залишалися на вулиці».
Організація MoveUkraine також розробила програму безплатного стоматологічного лікування в партнерстві з місцевими клініками. Вони пропонують огляд, чистку, діагностику та, за необхідності, лікування. Перша частина програми вже завершилася, вона впроваджувалася в Івано-Франківську. Патриція каже, що звернулося 150 людей. Такий же проєкт зараз діє в Полтаві, проте цього разу охоплює тільки дітей, евакуйованих із небезпечних зон. Наразі вдалося пролікувати зуби 66 дітлахам.
«Я вважаю, що здоров’я — це базова потреба людей, і це те, що допомагає видужувати та повертатися до нормального життя швидше».
Це не єдина програма, котра допомагає дітям, — окрім цього діє проєкт KidskonnectUkraine, мета якого допомогти українським школярам соціалізуватися та покращити свій ментальний стан. Цим займаються спонсори та волонтери організації MoveUkraine, які живуть в Америці. Діти з України спілкуються онлайн з американськими учнями.
«Попри те, що в них зовсім різні реальності зараз, вони мають багато спільного — улюблені фільми, музику, основні молодіжні тренди. Це сприяє формуванню почуття емпатії та солідарності між школярами різних країн. Таким чином ми хочемо підтримати наших дітей і показати їм, що вони не залишені сам на сам зі своїми переживаннями».
Також, волонтери з Америки приїжджають в Україну щовесни, щоб створювати так звані «Сади перемоги» (Victory Gardens) у відновлених будинках, де живуть внутрішні переселенці.
«Ця ідея не нова, вона запозичена з прикладу Великобританії, коли народ під час Другої Світової війни, щоби прогодувати себе, садив або сіяв рослини, котрі дають плоди. У такий спосіб вони змогли вижити. Це називалося “Dig for Victory”. Так само наші переселенці садять рослини біля свого тимчасового дому й доглядають за ними».
4.
Зараз, окрім Патриції та Джона, у команді MoveUkraine працює десять людей. Директорка фонду — професорка Антоніна Березовенко.
«Вона нас постійно “штовхає” створювати щось нове. Як і має робити директорка (сміється). Ми знайомі з нею дуже багато років, і вона справді робить неймовірну роботу», — щиро ділиться Патриція.
Організація має досить різношерсту команду — хтось працює на постійній основі, а хтось на аутсорсі.
Буває так, що працевлаштовують внутрішніх переселенців, наприклад, чоловіка, родом із Бердянська, який відмовився брати російський паспорт і зміг евакуюватися в Івано-Франківськ: «Раніше він мав власний готель, зараз це наш проєктний менеджер. Інженер-будівельник — родом із Києва. Проєктна координаторка — з Калуша, має також досвід роботи в державному секторі. П’ять людей з Івано-Франківська, які працюють у маркетингу, на складі, займаються дизайном і виробництвом меблів, адмініструють процеси, або ж консультують нас щодо юридичних аспектів. Крайній, кого ми найняли, 24-річний колишній військовий, якого комісували після травми — два роки тому йому ампутували ногу. Його досвід реабілітації в Україні та за кордоном дає йому унікальні знання та навички, щоб допомагати нам із проєктами модульних реабілітаційних будівель. Бухгалтерський облік та аудит ми передали працівнику на аутсорсі».
5.
Люди, яким організація MoveUkraine змогла надати дім, родом із областей, де йдуть активні бойові дії: Харків, Запоріжжя, Луганськ, Одеса, Херсон та Донецьк. Переважно це старенькі, люди з інвалідністю та мами з дітьми.
«Вони всі дуже різні за статусом, але те, що їх об’єднує, — у них немає дому. Часом їхні будинки повністю знищені або розташовані на окупованій території. Навіть якщо дім не зруйнований повністю, до нього може не бути доступу, або поруч відсутня інфраструктура. Ще те, що в них спільне, — ці люди мали нормальне життя, роботу, налагоджений побут, аж поки Росія не напала й не сплюндрувала все. Я відчуваю спорідненість із цими людьми, адже яка ймовірність того, що ми із Джоном не були б на їхньому місці, чи якби наші батьки під час Другої світової війни не опинилися за кордоном?».
Після будівництва чи відновлення приміщення та заселення туди людей, організація не залишає їх. Навпаки — намагаються постійно відвідувати, запитувати про потреби, навіть святкувати разом дні народження. Патриція ділиться, що кожна людина — це окрема складна історія: у когось дитина пропала безвісти на війні й мати досі не знає, де її дитя, у когось чоловік воює або помер.
Проте, найбільше запам’яталася історія, коли переселенці захотіли перейменувати будинок: «У нас є традиція — після завершення проєкту вивішуємо красиву табличку із мармуру, і даємо назву будинку на честь донора, який пожертвував найбільшу суму. Й ось одного дня, місяць по відкриттю будинку в Боднареві, жителі зателефонували до нас і сказали… Знаєте що? Ми хочемо перейменувати наш будинок на “Млин”…
Вони тоді намалювали великий кольоровий малюнок на всю стіну — я вам кажу, це наш найкреативніший будинок. А чому така назва? Бо вони кажуть, що кожна людина, котра живе тут — це зерно пшениці, яке перемелює млин, щоб отримати муку і спекти хліб — основу життя.
І коли ми запросили їх на святкування Різдва в наш інший будинок у Войнилові (ми святкуємо різні свята разом, і запрошуємо людей з інших будинків, щоб вони могли познайомитися одне з одним) — вони вдягли футболки, де був зображений млин. Пізніше футболки підписав основний донор їхнього будинку».
Патриція каже, надихається та вражена людьми, котрі живуть у притулках:
«Я відчуваю абсолютне захоплення та повагу до кожного, хто заселився в будинки, над якими ми працювали. Адже вони — люди неймовірної витривалості й сили. Звісно, часом вони сумують, плачуть і хочуть повернутися додому. Але щоранку вони прокидаються, йдуть в душ, одягаються і роблять великі зусилля, щоб жити мирно в одному будинку із людьми, котрих вони ще два роки тому не знали. Й окрім цього вони мають важливе завдання — відбудовувати власне життя, збирати його по маленьких частинках. І це не їхній вибір, але те, із чим їм доводиться жити щодня».
6.
Патриція переконана, що навіть після припинення війни в Україні, діяльність їхньої організації залишатиметься актуальною: «Ми розуміємо, що тисячі людей не зможуть повернутися одразу до свого дому, адже багато з них не мають куди.
Також, окрім житла, важливо допомагати їм із відбудовою їхнього життя там, де вони опинилися. Особливо тим, хто страждає від ПТСР (я знаю що це, бо теж емоційно реагую на гучні звуки — ми тут усі стали дуже чутливими до подібного). Звісно, ми багато говоримо про те, як правильно поводитися із цими людьми, як допомагати їм, що буде далі. Наприклад, минулого тижня, наша організація взяла участь у форумі, організованому Польщею і Швейцарією, — «Відбудовуємо Україну». Там говорили про економічні та психологічні аспекти відновлення країни, про реабілітацію. Ми точно знаємо, що не перестанемо допомагати внутрішнім переселенцям. У нас, як неурядової організації, є великі переваги, адже ми швидші, аніж держава, фандрайзимо кошти з міжнародними фондами, але і працюємо з приватними особами. А оскільки я і Джон прийшли в цю сферу із бізнесу, у нас є розуміння, як пришвидшити, полегшити та автоматизувати процеси. Я бачу майбутнє фонду в співпраці та об’єднанні місцевої влади, громади й ком’юніті внутрішніх переселенців, підсилення їх в економічному плані та продовження роботи над реабілітаційними центрами».
Окрім цього, організація готова допомагати відбудовуватися бізнесам переселенців і реалізовувати їхні мрії.
«У квітні ми вирішили допомогти фінансово власникам “Chill cafe”. Їхній заклад раніше розташовувався в Ірпені, але був зруйнований російськими танками. Вони отримали безвідсоткову позику в сумі 25 тисяч доларів на відбудову кафе. І зараз воно працює і має популярність серед місцевих.
А в притулку в Шевченковому в нас є чудова молода комендантка, котра працює, але й також є внутрішньою переселенкою і живе в тому ж приміщенні. Вона просто мріє про те, щоб створити власний бізнес і вирощувати курей. Кожної ночі сідає за комп’ютер, багато читає і дізнається про бізнес, шукає гранти та різні можливості. І ми вирішили знайти для неї донорів, котрі б профінансували купівлю інкубаторів».(Інтерв’ю було записано 2024 році, наразі ця бізнес ідея вже змогла отримати фінансування – Авт.)
Але водночас, за словами Патриції, говорити про створення бізнесів іще рано: «Я постійно розмовляю із людьми, що живуть у притулках, кажу їм, ви можете відкрити ФОП, написати бізнес-план — і ми допоможемо вам із закупівлею інструментів чи техніки для вашої справи. Але бачу, що ці люди досі не готові до таких розмов. Вони мріють про повернення додому, про закінчення війни, хвилюються за близьких. Їхнє найбільше бажання — мати стабільність і почати відбудовувати своє життя».
Патриція також каже, що попри всі труднощі, котрих зазнали внутрішні переселенці, вони сильні та витривалі: «Коли я повертаюся назад у Швейцарію, то зустрічаю людей, котрі засмучуються, бо потяг запізнився на 3 хвилини. Тоді я розповідаю їм історію про те, що колись дорога з України у Швейцарію у мене займала 5 годин, а зараз 14 — через проходження кордону, зміни різного виду транспорту і відсутність літаків. Багато з тих, хто ніколи не бачили війни, сприймають багато речей за належне. Мене питають, чому я не можу повернутися і жити нормальне життя — відпочивати, грати в гольф. Моя мати, якій зараз 94, мої діти, друзі живуть у Швейцарії і вони хвилюються. Але попри всі руйнування і страждання, яких нам завдають росіяни, попри жахливу реальність, я щодня бачу в Україні щось красиве, щось маленьке, але те, що наповнює. І це дає мені надію на краще. А ще я вважаю, що люди, для яких наша організація будує житло, можуть дати всім нам урок стійкості — подивіться на них, їхній дім зруйнований, вони змушені були ночувати на вокзалах чи в спортивних залах… і вони усміхаються».
Також Патриція вважає, що зараз надважливо створювати хороші умови в Україні, щоб люди, які евакуювалися за кордон, мали бажання повертатися: «Кожна війна закінчується. І рано чи пізно завершаться бойові дії і в Україні. І тоді люди захочуть повернутися, але ми тут повинні думати про них уже зараз — створювати умови в школах, дбати про інфраструктуру і, звісно, будувати житло. Щоб вони відчували, що їх чекають вдома, знали, що є куди повертатися. Важливо дбати про людей, які залишились в Україні. Але так само ми маємо подумати, що можемо запропонувати тим, які хочуть повернутися. Хтось залишиться, звісно, і це природний процес, нам потрібні українці й за кордоном — професійні, розумні, ті, які вільно розмовляють іноземними мовами, щоби представляти Україну. Для того, щоб відбудовувати країну, потрібні й ті, хто займатимуться культурною дипломатією з-за кордону».
Авторка — Ростислава Мартинюк
Редакторка української мови — Анастасія Занузданова
Редакторка англійської мови — Гелен Льюїс
Фото взяті із сайту організації MoveUkraine.
Окремі фото авторства Lorenzo Moscia
Залишити відповідь