9 січня народився Сергій Параджанов — режисер, сценарист і художник, якого називали генієм його сучасники і який сам про себе говорив без зайвих реверансів. Вірменин, народжений у Тбілісі, він став однією з ключових фігур українського поетичного кіно й митцем, чия естетика досі впливає на світове мистецтво.
Сергій Параджанов народився у 1924 році в Тбілісі, у вірменській родині, де антикварна справа передавалася з покоління в покоління. Батько бачив для нього чітке майбутнє, але Параджанов обрав інший шлях. Він навчався у Тбіліському інституті інженерів залізничного транспорту, потім — у консерваторії та хореографічному училищі, а після війни вступив на режисерський факультет ВДІКу в Москві. Його вчителем був Ігор Савченко, а серед авторитетів — Олександр Довженко й Андрій Тарковський.
За розподілом Параджанов потрапив до Києва, на кіностудію імені Олександра Довженка. Тут він зняв низку документальних, науково-популярних і ігрових фільмів. Багато з них сам режисер пізніше оцінював критично. Це був період пошуку мови, коли результат ще не дорівнював внутрішньому відчуттю можливостей.
Перелом стався у 1964 році з виходом «Тіней забутих предків». Фільм, знятий за повістю Михайла Коцюбинського, приніс Параджанову світову славу: 39 міжнародних нагород, 24 гран-прі, фестивалі в Аргентині, Італії, Греції. Але не менш важливим був український контекст. Прем’єра у київському кінотеатрі «Україна» перетворилася на акт протесту проти політичних репресій. Параджанов опинився у фокусі уваги не лише як режисер, а й як фігура, небезпечна для системи.
Його спорідненість із гуцульською культурою була глибокою і не декоративною. Параджанов не дивився на Карпати як сторонній спостерігач. Кавказець, людина гір, він упізнав у гуцулах близький світ — горян із власним кодом честі, ритуалів і міфів. Саме тому у фільмі з’явилися не лише автентичні предмети побуту, а й актори різного походження: гуцул Іван Миколайчук, осетинка Тетяна Бестаєва, грузин Спартак Багашвілі, вірменин Леонід Єнгібаров. Параджанов мислив цей світ як спільний простір культури, а не як етнографічну замальовку.
Важливою частиною його творчості завжди був костюм. У «Тінях забутих предків» він будувався на реальних матеріалах — вишивці, сріблі, тканинах, зібраних у гуцульських селах художницею Лідією Байковою. У «Кольорі граната» Параджанов уже сам прописував костюми в сценарії, поєднуючи деталі різних епох і культур. Він мислив одяг як окрему мову, здатну передати стан героя без слів.
Цей підхід зробив його близьким до світу моди. За життя Параджанов стилізував акторів, створював образи для друзів, дарував Ів Сен Лорану альбом власних ескізів, розписував парасольку для Франсуази Саган. Його костюми не виставлялися, але вплив був відчутний. Сьогодні його естетику можна впізнати у роботах дизайнерів і режисерів, а прямі відсилки до «Кольору граната» з’являються у кліпах Мадонни та Леді Гаги.
Параджанов був “некомфортним” генієм. Він не приховував критичного ставлення до радянської системи й жив так, ніби її не існує. У 1973 році його заарештували за звинуваченнями в «українському націоналізмі та гомосексуалізмі» і засудили до п’яти років таборів суворого режиму. Пізніше він іронічно коментував це так: «Я не український націоналіст, я геній».
Тюрма не зламала його як митця. Навпаки, саме там Параджанов створив сотні колажів, об’єктів і ляльок, які сприймав як застиглі кадри незнятих фільмів. Його підтримували друзі з усього світу — Фелліні, Годар, Антоніоні, Вайда. Завдяки міжнародній кампанії протесту режисера звільнили у 1977 році.
Після звільнення він уже не міг жити в Україні, але залишався з нею внутрішньо пов’язаним. У Тбілісі та Вірменії Параджанов зняв «Легенду про Сурамську фортецю» і «Ашик-Керіб», присвячений Андрію Тарковському. На київській прем’єрі «Ашик-Керіба» він дав останнє інтерв’ю українською мовою і завершив його словами про необхідність зберегти українську мову, пісню і культуру.
Сергій Параджанов помер у 1990 році. Але його вплив не зменшується. Він залишив по собі не лише фільми, а й спосіб мислення, в якому культура — це не декорація і не політичний жест, а жива матерія. Його мистецтво вимагає уваги й сміливості. І, можливо, саме тому воно досі працює.
Залишити відповідь