Буддійські боги та маяки у всьому світі — що в них спільного?
Марія Каменська — українка, що живе в Польщі вже десятий рік.
Вона творча особистість: малює, пише, фотографує та створює картини із ниток. Жінка також обожнює подорожі, до війни вела блог про країни, які відвідала. Окрім цього, Марія захоплюється буддійськими богами — це прийшло після поїздки в Тибет та Непал. Вона зображує їх у своїх картинах. Також, називає себе фанаткою маяків, навіть має свій улюблений, розташований у Гдині, на березі Балтійського моря. До нього Марія приходить, щоби порадитися, поділитися радістю чи просто заспокоїтися. Свою любов до маяків вона втілила у створенні картин із ниток — різноманітної форми, кольорів та змісту.
«Маяк» поговорив із Марією про її творчість, звідки з’явилося захоплення буддійськими богами та чому її маяки можуть бути терапевтичними.
Гдиня — сестричка Гданська
Марія живе в Гдині з 2015 року. Сюди переїхала разом із чоловіком, якому запропонували роботу, що передбачала релокацію: «Раніше ми жили в Києві, тоді в чоловіка закінчувався контракт. Я зареєструвала його на LinkedIn, і прийшли дві пропозиції роботи: перша — переїхати в Краків, друга в Гдиню. Пам’ятаю 2015 рік, зв’язок не дуже — ми тоді були у відпусті у Фуетевентурі(один з островів Канарського архіпелагу – Авт.) Працедавці до нас ледь додзвонилися, щоби повідомити, що чоловік пройшов усі етапи успішно і його приймають на роботу, а отже, нас чекає переїзд у Гдиню. Я тоді ще не знала про існування такого міста, чую збоку, як він каже: «Гдиня». Думаю — що ж це таке? Може сестричка Гданська? Пізніше виявилося, що десь так і є».
Перші два тижні, пригадує Марія, жили в готелі, поки не знайшли житло. Тоді вона щоранку виходила на пробіжку вздовж берега — так знайомилася із містом, тоді ж вподобала собі маяк.
«Гдиня — місто-порт, воно розташоване на березі Балтійського моря. Це дуже молодий населений пункт, адже у 2026 йому буде всього 100 років. Його особливістю є те, що тут немає «старого міста», як наприклад, у сусідніх Гданську чи Сопоті, а будівлі виконані в стилі так званого «гдинського шляху модернізму» (у 20–30-х роках XX століття зароджувався модернізм. Гдиня — чи не єдине місто в Польщі, де цей напрям у будівлях проглядається майже всюди. Звідси й термін «гдинський шлях модернізму».— Прим. авт.). Нам пощастило, адже квартира розташована дуже близько до моря: всього 10 хвилин пішки. Я ледь не щодня зустрічала світанки на березі Балтійського моря. Тут я вперше побачила маяк, до якого пізніше приходитиму за порадою, підтримкою та просто відпочити душею».
Перша виставка світлин
Ці два тижні для Марії були потрібні для дослідження міста. Попри те, що перший час їй здавалося, що Гдиня не приймає її, усе змінилося після першої виставки фотографії.
«Оскільки, ми мали дуже мало часу, щоби підготуватися до релокації, то в мене не було можливості звикнутися з думкою про переїзд. Я тоді прочитала, що Гдиня — холодне місто й навіть влітку тут може бути +9 градусів. А я дуже теплолюбива. Думала тоді: куди ми їдемо взагалі? (сміється) Тому перший час у мене був спротив. Мій чоловік знав куди він їде, у нього була робота, колеги, а я стикнулася з проблемою реалізацією талантів та пошуком «своїх» людей. Мені тоді здавалося, що місто не приймає, відштовхує. Зараз розумію, що проблема була внутрішня, і куди я б не переїхала в той період свого життя, я всюди почувалася б так само. Але коли відбулася моя перша виставка фотографій, я заспокоїлася».
Марія згадує, що з виставкою дуже допомагала подруга, з якою вона познайомилась на курсах польської мови: «Гдиня — містечко маленьке і приміщень для виставок не так багато. У них там зазвичай черга на кілька років уперед. Через те, що в ковідні часи була перерва, деякі художники досі відтоді чекають на проведення виставки. Моя подруга знала, наскільки мені це важливо, тому вона писала в різні організації, виставкові та мистецькі центри, щоб допомогти мені. І тут удача усміхнулася нам і прийшов лист, де зазначалося, що скасовується одна з виставок, мовляв, якщо ви досі хочете, то є вільні дати. Звісно, ми зробили все, щоб встигнути. Серія фотографії з подорожей називалася «Куди веде дорога?». Надворі був 2018 рік, і мені вперше щось вдалося в Польщі. Я робила презентацію польською мовою — це було грандіозно, до того дуже соромилася своєї вимови».
Захоплення буддійськими богами
Наступна виставка була в Балтійському центрі культури. Проте цього разу, окрім фотографій, були намальовані акварелями буддійські боги: «Я дуже хвилювалася перед виставкою, бо не знала, як відреагують люди, які звикли жити в консервативній католицькій Польщі, де образ богів звикло канонічний. Не знала, як буду взаємодіяти з іншими художниками тощо.»
Вперше Марія відчула зацікавлення філософією буддизму під час подорожі в Тибет та Непал. Адже зустрічала тоді місцевих, які розповідали про різноманітних богів, яких вшановували або відчували особисту приязнь. Та остаточно переконалася, що тема буддизму надихає її, коли зустріла чоловіка, яким із величезним захопленням говорив про богів, їхні якості, філософію буддизму та Будду. «Він сам був буддистом і працював гідом, а ще його родич живе в монастирі, звісно, що за таких обставин ти знатимеш багато інформації, але він про це розповідав так, що хотілося дізнаватися іще більше. Я тоді ще перекладала з англійської своїй сестрі, мамі, та іншим учасникам групи, тому все пропускалося крізь мене. Бувало, що він розповідав так багато, що я не встигала перекладати, тоді ми сідали вечером і я переповідала їм, а сама насичувалась цією інформацією. Пам’ятаю, як він красиво розповідав історію народження Тари. Мовляв, Будда сумував, що не може всіх врятувати, і тоді так гірко заплакав, що втомився і зрештою заснув. Уві сні його сльозинка впала на лотос. Коли він прокинувся, то побачив народжену із його сльози богиню Тару, яка йому сказала, що буде допомагати. Ну як це може не захопити?»
Потім було навчання в Далай-Лами, яке він проводив у Ризі, куди Марії вдалося потрапити. Там вона придбала набір листівок-тхангок (тибетська буддистська картина на бавовняному чи шовковому полотні, зазвичай зображує буддійських божеств, сцени або мандалу.— Прим. авт.). Відтоді вона малює різноманітних буддійських богів. «Я дивилася на ті листівки, розглядала зображення на них — вони були чудові, у них неможливо було не закохатися. Тоді відчула сильне бажання відтворити зображення богів у своїх малюнках. Почала із богині Тари — використовувала різноманітні кольори: синій, чорний, зелений, жовтий. Потім малювала Будду в різних образах — у зимовому светрику, у рукавицях. Майже щороку на велику ніч Шиви (Маха-Шиваратрі або Маха-Шивратрі — індуїстський фестиваль, що проводиться щороку на 13 ніч / 14 день темної половини місяця Мааґха (січень-лютий) або Пхалунґа (лютий-березень) за індуїстським календарем.— Прим. авт.) я вмикаю мантру й малюю його в різних позах та різними кольорами».
Пізніше Марія вирішила, що хоче, щоб зображення богів були канонічними: «Наприклад, якщо ми говоримо про білу Тару, тоді дуже важливо, яка позиція її рук, скільки має очей, розташованих на долонях, ногах, стопах. Оскільки її якість — зцілювати людей, то вона повинна бачити, кому допомогти. А от зелена Тара — здійснює бажання, однією ногою вона завжди стоїть на лотосі, щоб можна було швидко схопитися і піти втілювати мрії. Усі ці деталі дуже глибинні, і я обожнювала про це дізнаватися, щоб малювати моїх богів «правильними», канонічними».
Після початку повномаштабного вторгнення Марія почала «українізувати» буддійських богів: «В мене є зображення богині Тари у вишиванці, є Лакшмі, яка стоїться на лебеді, вдягнена в красиву синю старовинну сорочку. Я поєднувала непоєднуване, мені подобалася ця незвична еклектика».
За словами жінки, їй не тільки подобається вивчати буддійських божеств, вони допомагають їй у повсякденному житті: «Якось у мене був невирішений конфлікт із друзями, психотерапія не допомагала, а поговорити не було можливості. Тоді я подумала: а чому б не намалювати богиню Дургу? Богиня Дурга вміє вирішувати конфлікти та бореться із демонами, а в цій ситуації піднімаються мої внутрішні демони. Я змогла тоді відчути її силу вирішення конфліктів. Мені подобається, що поки я малюю, мені вдається відчути, ніби поєднатися із силами, якими володіють ті чи інші буддійські боги. Процес малювання дає мені змогу побути в цьому символізмі, я пірнаю на глибину та з’єднуюся з аспектами богів».
Виставка на допомогу Україні
Крайня ж виставка була благодійною. Вона відбулася в кіноцентрі Gdyńskie Centrum Filmowe — зазвичай, тут проводять покази артхаусних фільмів, але є і галерея. «Коли почалася повномасштабна війна я довго думала, що можу зробити від себе. І вирішила створити виставку, щоби продати фото й картини, а виручені кошти підуть на допомогу Україні. Я писала скрізь, куди могла. Напевне, ніколи в житті не була наскільки сміливою. Сказала собі: «Найгірше, що може статися — це відмова, але навіть це не кінець». І мені пощастило, бо якраз у кіноцентрі відмінилася виставка й повідомили, що є тиждень на організацію. Експозиція називалася «Світ і Боги для України». Мені вдалося зібрати трохи коштів, які одразу відправила у фонд «Повернись живим».
Ще одна з виставок Маріїних фотографій називалася «Подарований світ»: «Ця назва про те, що нам цей світ подарували й ми в ньому тільки гості. Мені хотілося зберегти зображення світу так, як я його бачу для наступних поколінь».
Найперший маяк
А в травні 2022 року жінка погодилась працювати в Музеї міста Гдиня після того, як там створили творчий простір для українців: «До нас приходили дорослі й діти, приїжджали із сусідніх міст, про нас розповідали на телебаченні. І недарма: ми там створили таку дружню, домашню атмосферу, щоб люди хотіли приходити».
Її перший створений маяк «народився» під час одного з майстер-класів, які вона проводила в музеї: «Ми ліпили з глини, малювали аквареллю, вишивали — здавалося, вже все перепробували. І я думала, що ж таке вигадати, щоб усім було цікаво. І тут я бачу — нитки. Думаю: що як спробувати створити картину з ниток. Почала шукати в інтернеті схожі, побачила картину, де було море й човник, і це мене наштовхнуло на думку, що можна «намалювати» маяк нитками. Я ж бо фанатка маяків. Не всі з ентузіазмом відгукнулися на цю ідею, адже техніка виконання дуже складна, не для початківців. Пізніше вирішили все ж таки робити: хтось дерево, хтось квіточку, хтось навіть спробував створити копію картини Ван Гога”. Марія тоді створила свій перший маяк із ниток.
Картини із ниток мають декілька етапів створення: спершу робиться малюнок на папері із зображенням, який покривають клеєм; далі одна за одною нитки горизонтально укладають на липкий шар, відтворюючи зображення на папері. Така техніка називається «ниткографія».
Маяки, як терапія
Із часу створення першої Маріїного маяка пройшов рік, якось у гості прийшла жінка з хлопчиком у гості й побачила картину. Запитала чи можна придбати, і тоді Марія зрозуміла, що не хоче віддавати його, ба більше, мисткиня прагне створити цілу колекцію маяків. Із цього почалася історія створення маяків різноманітних форм, кольорів і сенсів.
Якось Марія поділилася про це у своєму фейсбуці й отримала запитання від знайомої про те, як би її побачили у вигляді маяка. «Це було цікаве завдання і я вирішила його втілити. Коли поділилася цим у соцмережах, мовляв, отак я побачила Ольгу, люди почали просити «намалювати» їх маяки теж. І так я почала створювати різні картини. Відкривала фото людини й думала — як би я побачила маяк оцієї Каті, або Тані». Невдовзі у Марії з’явилося перше приватне замовлення: «Цього разу жінка захотіла не просто картину, щоб я зробила й показала, вона хотіла придбати його собі на день народження: їй якраз виповнювалося 40 років і вона хотіла собі зображення маяка, такий собі метафоричний символ-дороговказ на життя. Це була дуже важлива місія».
Далі було багато схожих замовлень, усі хотіли собі на день народження картини маяків. Тому, у колекції Марії їх менше, аніж створених нею — адже ті «живуть» у людей. «Як я знаю, який саме маяк підходить людині? Спершу питаю, чи важливі кольори, час доби: наприклад, хтось хоче собі саме світанок, адже він символізує початок життя. Згадую замовлення жінки, яка прислала мені картину, намальовану власноруч, мовляв, тут вона зобразила себе, як вона себе бачить, і їх дуже хотілося, щоб її маяк була саме в таких кольорах. А там була намальована вродлива жінка, у бордових кольорах, в руках вона тримала пташку. Я почала шукала і виявилося, що у світі існує маяк у тій же кольоровій гамі, він розташовується в Америці. Ще одна жінка сказала, що вона відчуває, що теперішній період у її житті більше про ніжність, тому вона хоче рожеві й фіолетові кольори. А хтось взагалі каже: я повністю тобі довіряю, роби як бачиш. Коли картина готова і я відправляю людині фото, або публікую в соцмережах, мені завжди кажуть: цей маяк мій, я справді так себе відчуваю.
Одного разу, після того як я скинула фото картини, жінка мені відписала: «Маріє, мені потрібно подумати». А пізніше відписала, що саме цей маяк підняв у ній бурю емоцій і відкрив багато досі невідомого. Для мене це було відкриттям, що мої картини можуть бути своєрідною терапією».
Подорожі й письменництво
Марія захоплюється подорожами, навіть вела блог із 2016 року, де розповідала про свої поїздки, про місця сили, про незвичні місця. Після повномасштабного вторгнення блог не веде, каже — наразі не актуально. Згадує, що любов до подорожей прийшла після мандрівки в Італію: «Коли мені було 10 років, зі мною стався абсолютно фантастичний досвід — тоді за програмою для дітей я вперше поїхала на місяць пожити в італійській родині. Я два роки поспіль їздила в Італію за цією програмою. Для мене цей досвід дорівнював полетіти в космос, абсолютно незабутній час. Тоді ж у мене зародилася думка, що я хочу побачити світ».
Найбільше з усіх побачених місць захопив Тибет: «Так, як у Тибеті, — нема ніде. Для початку, це високогірне місце, коли я піднімалася на базовий табір, то бачила Еверест. Під час подорожі відчула на собі що таке «гірська хвороба», насолодилася краєвидами, поспілкувалася з людьми. Те, що захоплює — навколишня краса. Наприклад, озеро Намцо неймовірно красиве, столиця Тибету — Лхаса теж. Також мені вдалося побувати в корі (паломництво) навколо містичної гори Кайлас, де за повір’ями живуть боги чотирьох релігій: індуїзму, буддизму, джайнізму та тибетського бону. Це неймовірно цікавий досвід — 42 кілометри пішого ходу, під час якого відчуваєш дуже широкий спектр емоцій».
Окрім захоплень подорожами, Марія — письменниця, їй вдалося видати сім збірок оповідань: «Я пишу про кохання, хоча багато читачів каже, що насправді тексти про самотність. Мої герої шукають щастя, близькість і себе. У своїх творах я піднімаю питання чесності із собою та ближніми».
Марія ділиться, що писати почала випадково, проходячи марафон із щоденними завданнями: «Це було більше для саморефлексії, наприклад написати текст про те, яка я мелодія або колір. Якось нам дали декілька фраз на вибір, з яких потрібно було почати історію. І тоді сталося диво. Я почала писати. Навіть попри те, що я мала досвід написання текстів, але це суттєво відрізнялося, бо “10 найкращих пляжів Майорки” — це одне. Натомість, текст, де ти й гадки не маєш яким буде твоє наступне слово, чим воно закінчиться і про що розмовлятимуть герої, — зовсім інше. Я і сама не сподівалася, що з однієї фрази в мене вийде ціла історія, спершу почали народжуватися персонажі, потім виявилося, що вони живуть у Парижі, я не знала цих людей, але відчувала, що про них треба написати. Так я зрозуміла — я хочу писати художні оповідання, про людей, кохання, розставання».
Наступного дня вона закінчила свою історію про парижан, за кілька місяців народився ще один текст. А коли пішла на ще один марафон, де поставила собі за завдання написати 100 текстів за 100 днів. «На марафоні я загадала собі мрію “Нова Я”. Я не знала якою саме стану “Я”, але мені хотілося себе випробувати. Хтось ставив завдання займатися йогою щодня, пити 2 л води в день, а я хотіла писати тексти. Щоправда, я думала, що це буде саморефлексія. Так і вийшло з найпершим текстом — це була історія про червону ниточку. Справа в тому, що тоді в мене була операція по видаленню жовчного міхура. Я розповідала персоналу про те, наскільки важлива для мене червона ниточка, яку я носила на руці, адже отримала її на навчаннях в Далай Лами. Вони виявилися наскільки чуйними, що зрізали нитку й замість викинути — поклали під подушку.
Але наступні тексти були художніми — вони були про яблуні, любов, добро, ніжність, лагідність. Я не планувала теми, але точно знала: щойно я сяду за ноутбук — народиться нова історія. Я публікувала їх на своїй сторінці, так у мене з’явилися перші читачі. Вони дуже мене підтримували й порадили зібрати всі тексти в одну збірку під назвою «Вишневий пиріг».
Це була найперша збірка, далі було ще дві книги. «З одного боку я казала собі: навіщо тобі це? Ти награлася, видала збірку оповідань, зупинись на цьому, але ж з іншого боку, я розуміла, що хочу писати».
У 2021 році Марія відправила рукопис книги «Близькі чужинці» у видавництво й того ж дня отримала ствердну відповідь. Пізніше в співпраці з ними вдалося видати збірку «Квіти, карти та гіпноз» і проєкт «Різдвяні янголи».
Авторка тексту: Ростислава Мартинюк
Редакторка української мови: Анастасія Занузданова
Редакторка англійської мови: Гелен Льюїс
Фото: Марія Каменська
Залишити відповідь