Їй 93, і вона народилася на Львівщині, коли частина західних областей були в складі Польської республіки, «Велика Україна» — на порозі Голодомору, а світ — Другої Світової війни. Мало хто знає, що Анастасія була прийомною дочкою Дарії та Лева Ребетів, спершу доглядала їхнього сина Андрія, а пізніше вони вдочерили її, забравши із собою в еміграцію. Доля так розпорядилася, що рідну сім’ю жінка побачила тільки понад 50 років потому.
Будинок, де живуть Анастасія та її дочка, виділяється з-поміж інших українським прапором біля вхідних дверей та доглянутим газоном із квітами. На задньому подвір’ї цілий сад — тут і лавровий лист, й інжир, магнолія, пальми; на грядці: морква, червоний буряк, малина, полуниця…
«Зараз у нас небагато всього росте, от коли чоловік був живий, то мали більше: він дуже любив садівництво й городину всіляку. Тепер не маю здоров’я на це, але Галина мені допомагає», — каже пані Анастасія і запрошує до свого будинку. «Come on, let`s go!» — уже до киці Агати.
Жінка скаржиться, що майже не має з ким говорити рідною мовою, бо всюди англійська. З дочкою спілкується англійською та українською: та закінчила суботню українську школу і все розуміє, але розмовляє з відчутним акцентом.
«Я покинула Україну ще за німців»
Родина Комінських, у якій народилася Анастасія, була родом із Янчина (теперішня назва села — Іванівка.— Ред.), що на Львівщині. За словами жінки, вони були звичайними селянами: «В сім’ї нас було семеро — то я мала троє сестер і троє братів. Ми не були аж надто багатими, але й не бідували: нам усього вистачало, було поле, воли, деколи селяни працювали на нашому полі. Батько дбав про нашу освіту й не змушував працювати на полі, натомість відправив до школи. Усі в сім’ї були письменні».
Коли Анастасії було 10 років, її взяла до себе «на роботу» сім’я Ребетів, щоб доглядати найстаршого сина Андрія: «Їхній вуйко — Василь Танчак (чоловік Олени Цісик, рідної сестри Омеляна Цісика — літературознавця, громадського діяча, батька Дарії Цісик-Ребет.— Ред.) — був священником, де я часто відвідувала богослужіння. Наша сім’я була релігійною, і ми добре зналися з ним. То отець Василь порадив мене на місце няні Андрія. За його словами, мати [Дарія Ребет] багато працювала й часто не мала часу на сина (Дарія на той час була членкинею ОУН(р).— Ред.)».
Маленька Анастасія няньчила Андрія у Львові: здебільшого були вдома, у квартирі, на вулицю можна було виходити, але рідко — сім’я Ребетів тоді перебувала в підпіллі, очевидно, цей крок був необхідний, щоб не наражати дітей на небезпеку. «Коли німецька окупаційна влада дісталася Львова, у місті стало зовсім небезпечно, тому вирішили тікати за кордон. Мама [Дарія] написала моєму рідному батьку листа із питанням, що робити зі мною — брати за кордон чи відправляти назад у село. Батько попросив узяти із собою, бо ж незрозуміло, що буде далі».
Так Анастасія стала частиною сім’ї Ребетів. «Я ніколи не почувалася прийомною, навпаки, мама завжди наголошувала, що я її дочка, і навіть до самої смерти в листах підписувалася, як “мама Дарія”. Пізніше вже мої діти її завжди називали “бабцею”. Ніякої різниці між мною і рідними дітьми я ніколи не відчувала. Однаково тепло ставилися до всіх. Мама й тато були до мене дуже добрими».
«Ми переходили з міста до міста й ніде не затримувалися»
Жінка мало пам’ятає, як саме вони дісталися до кордону, спогади уривчасті й непевні: «Ми вирушили зі Львова на Закарпатську Україну (так мені казали) у кузові військової машини… З нами були інші люди — оунівці, лікарі, професори, дуже знані люди… Пам’ятаю, на Закарпатській Україні ми жили трохи в будинку сестер-жалібниць… Їхали ще в потязі, але не як усі люди, а там, де худобу перевозили, нас було багато, сиділи на підлозі… У Команчі (територія сучасної Польщі.— Ред.) ми перейшли річку Ослава через міст і трохи відійшли, недалеко, аж мама скрикнула, каже: “Настю, дивись, моста нема, підірвали! Як інші люди, які з нами йшли, мають дістатися цього боку ріки?”».
Через Команчу дісталися спершу міста Пряшів (територія сучасної Словаччини.— Ред.), а потім — Братислави.
«Війна застала нас у Відні»
З Братислави Ребети переїхали до Відня. Зі спогадів Дарії Ребет*, за кордон вона вирушила без чоловіка, оскільки той із 1941 року перебував у концентраційному таборі «Аушвіц-Біркенау» як політичний в’язень. Син Андрій народився 1942 року й батька вперше побачив у Відні, коли той доєднався до сім’ї за кордоном. Хлопець настільки не звик до присутності Лева, що спершу називав його «вуйко-тато».
Тим часом фронт поступово наближався все західніше, ставало небезпечніше.
«Ми жили в напівзруйнованому колишньому готелі, часом було холодно й не було чого їсти. У містах йшла активна війна, тому час від часу були змушені пересиджувати дні в бункерах, підвалах будинків, аби заховатися від бомб і залишитися живими. Ми навчилися по звуку відрізняти, чи літак летить заповнений і невдовзі почне викидати бомби, чи порожній, а отже, — небезпеки не несе. Завантажений гудів дуже страшно, натомість порожній був схожий на свист».
Невдовзі сім’я Ребетів була вимушена тікати до безпечнішої зони. «Пам’ятаю, якось мама пообіцяла мені, що ми підемо до церкви всі разом. Я дуже зраділа. Але наступного ранку все змінилося: до церкви ми не пішли. А оскільки Відень був поділений на декілька зон: там, де розташовувалися солдати Радянського Союзу, американці й німці, а лінія зіткнення постійно рухалася, то нам було небезпечно й надалі жити в місті. Ми мали перейти на сторону американців: мама й тато були під пильним наглядом радянської влади».
Під час переходу почалося активне бомбардування міста — військові літаки літали низько і скидали бомби просто на будівлі й людей. Ребети встигли заховатися в приміщенні ресторану. «Пам’ятаю дуже гучний звук і потім — темрява… Коли я опритомніла, то зрозуміла, що жива, бо ударна хвиля закинула мене під стіл. Проте іншим пощастило менше. Мама поранилася через осколок у голову, у неї була страшна рана й до кінця життя волосся на голові не росло, Андрій отримав важке поранення ноги та голови, хтось із людей, з якими ми переховувались, загинув». За словами пані Анастасії, травма Андрія була серйозною, після того випадку, хлопець був змушений заново вчитися ходити. Так само, як його мати, він усе життя мав залисину — шрам на згадку про той день.
Невдовзі після тієї події Андрій захворів на запалення легенів. Дванадцятирічна Настя часто доглядала за братом у цей період. Ярослав Стецько віддав Ребетам своє помешкання у Відні, там вони жили певний час, поки Андрій лікувався.
Через той випадок у ресторані вони не змогли виїхати з Відня. Стало дуже скрутно. Ситуацію погіршували відсутність документів та переслідування радянськими агентами.
Зі спогадів Дарії Ребет*, становище у Відні було настільки складним, що її чоловік Лев був змушений шукати їжу для дітей на смітнику, а не знайшовши нічого, він вимінював одяг на будь-яку їжу: «Бувало так, що за блузку чи светр вдавалося виторгувати лиш дві морквини».
Згодом за невеликий хабар вдалося дістати фальшиві документи та виїхати до Австрії, у місто Інсбрук. Там сім’ї Ребетів у користування віддали цілий поверх будинку. «Помешкання було дуже гарне, — згадує Анастасія. — Ми мали окремі ліжка й могли вільно пересуватися будинком, а з вікна було видно ціле місто зверху, адже будівля розташовувалася в горах. Мені там дуже подобалось».
Після Інсбрука, Ребети дісталися Мюнхена, де нарешті отримали офіційні документи: «У Словаччині ми були Новоградські, в Австрії представлялися Романчуками, а коли потрапили в Німеччину, по закінченні війни, мусили реєструватися як біженці, то назвалися Роменами. Мама казала: “Лиш пам’ятай, що наше прізвище — Ромени, хто б тебе що не питав, нічого не розповідай!”. У Мюнхені ми змінили його, і мені вперше видали документи, де було вказано, що я — їхня дочка, Анастасія Ребет».
Одруження та переїзд у Великобританію
Кілько листя по лісі лежить,
тілько краплів води паде в мене.
Кілько звізд на небі світить,
тілько щастя і здоровля жичу тобі.
Зі щирого серця,
кохаючий до самої смерти,
належачий Тобі, Кошарка Микола
Напис на звороті фотокартки
Живучи в Німеччині, 18-річна Анастасія довго листувалася із хлопцем, старшим за неї на сім років. Він був родом зі Стрийського повіту, село Малі Дідушинці. Під час Другої світової війни був ув’язненим у концентраційному таборі Дахау. Там був пекарем. У 1945 році концтабір був звільнений американськими солдатами, після чого Микола спершу жив у гуртожитку Українського вільного університету в Мюнхені, а потім переїхав у військову кесарню (казарму.— Ред.), на той час перероблену під притулок для біженців. Там само мешкала Анастасія з батьками.
Пізніше Микола вирішив пошукати кращої долі у Великобританії, у місті Пітерборо, невдовзі покликав і її із собою. Пані Анастасія зізнається: «Насправді, я не скажу, що це була велика любов, я просто хотіла почати самостійне життя».
Одразу після прибуття вирішили одружитися — це було необхідно для оформлення документів: «Мені було 18 років, а тоді у Великобританії можна було одружуватися тільки після 21. Тому я написала листа мамі з проханням дати дозвіл на одруження — це мало б допомогти. Вона ж не просто надіслала документ, але й поблагословила нас».
У той час українці, що прибували до Великобританії, селилися в колишні військові бараки. Серед жильців були й солдати, і втікачі від війни, та навіть звільнені з концтаборів. Приміщення були дерев’яні або оббиті залізом. У кожній кімнаті стояли ліжка, там жило по 6–10 людей. Приїжджі працювали на фабриках або заводах, щоб заробити собі на життя. Проте пані Анастасія в такому бараці не жила, адже до її приїзду Микола ретельно підготувався. «Ми жили в одній кімнаті трикімнатної квартири, власником якої був чоловік із Югославії. Пам’ятаю, тоді це коштувало 1,5 фунта на місяць (в сучасному еквіваленті ~70 гривень.— Ред.). Я спершу працювала на заводі, що виробляв консерви: томатний соус, мед. Там отримувала 2 фунти на місяць (~100 гривень.— Ред.), а Микола працював на цегельному заводі і приносив 7 фунтів на місяць (~370 гривень.— Ред.). Нам цього вистачало. Пізніше я перейшла працювати в ательє, шила жіночі панчохи, бра та портупеї. Там заробляла менше, але й робота була не настільки фізично важка. Далі працювала на фермі, де пакувала до продажу картоплю, м’ясо, горох, полуницю».
Про сімейне життя із чоловіком багато не говорить, навіть на прохання прокоментувати фотокартку із поезією на зворотній стороні віджартовується, що це він одній зі своїх «girlfriend» (з англ. дівчина.— Ред.) надсилав, не їй. Ділиться: «У нас були погані дні, а були й добрі. Усе, як у людей. Але мені з ним було комфортно».
Українська післявоєнна діаспора
У післявоєнний період українці, що жили у Великобританії, зібрали кошти, та викупили два приміщення в графстві Дербішир — в одному діяла організація «Спільнота української молоді» (СУМ), де організовували літні табори, вишколи та зібрання, в іншому ж був будинок пристарілих.
«Ми були молоді та активні, а ще дуже дружні — от вирішили, що поїдемо на море, значить, зібрали кошти, замовили автобус і поїхали. Часто бували на виїздах, палили багаття, співали пісні. Мережу приміщень, які викупили українські мігранти, називали “селом”. Було два українських села — там, де розташовувався СУМ назвали “Тарасівкою”, притулок для старших людей — “Кобзарівкою”. У “Тарасівці” стоїть великий хрест, вшанування полеглим у боротьбі за незалежну Україну воякам ОУН-УПА, тече річка й дуже гарна природа навколо. Також там був ярмарок, де можна було придбати картини українських художників, писанки, хліб і навіть сало. Неподалік “Кобзарівки” розташовувалася корчма й навіть знаєте що посадили? — Калину!» — замріяно усміхається і робить павзу, думає про щось своє.
У центрі Пітерборо також створили Український клуб: «Ми там гуртувалися, щоб святкувати українські свята — Різдво, Великдень, Маковея. Жінки збиралися, щоб наліпити вареників, частували ними чоловіків. Наші діти там вивчали українську мову в суботній школі, вчились співати українських пісень, танцювали. Одного разу місцева газета писала про наш клуб, коли ми пригощали українськими стравами англійських дітей з інвалідністю. Українських мігрантів у Пітерборо було близько 200, ми були дружніми та дуже активними. Звикли допомагати одне одному за потреби».
Сім’я Кошарських
У 1956 році (за декілька місяців до отруєння Лева Ребета агентом КГБ Богданом Сташинським.— Ред.) Анастасія із чоловіком поїхали в гості до батьків у Мюнхен: «Мама й тато вперше тоді побачили нас у ролі подружжя. Пам’ятаю, вони дуже зраділи зустрічі, адже мій чоловік теж був дотичним до ОУН. І я тоді востаннє бачила тата живим. Досі не можу повірити, що його могли так жорстоко вбити. І хто? — Агент КГБ з українським корінням!».
З мамою ми листувалися увесь час, аж до її смерті, вона надсилала нам подарунки — коштовну брошку для мене, дерев’яні іграшки для моїх дітей, писанки для чоловіка.
З рідними дітьми Ребетів — Андрієм та Оксаною — Анастасія теж була в хороших відносинах, навіть звикли їздити одне до одного в гості. Із часом зв’язок утратився, проте про зведених братів і сестру досі згадує з теплотою.
Своїх дітей в Анастасії є троє: найстарша — Дарія, названа на честь Дарії Ребет, зараз живе із сином Гаррі в місті Кардіфф, Уельс; Андрій — середульший, живе в Пітерборо; і Гелен (Галина), яка проживає в одному домі з матір’ю. «З усіх моїх дітей Андрій найбільше любить Україну, він до початку повномасштабної війни їздив ледь не щороку. Дуже йому подобається їжа, каже, що люди там щиріші, та і взагалі, почувається ніби вдома. Також, обидвоє дітей найстаршої Дарії — мої онуки Гаррі й Олівія, попри те, що не розмовляють українською, зате, українську кухню дуже люблять, особливо, домашні вареники».
«Дозволили взяти із собою тільки теплі речі»
Анастасія повернулася в Україну вперше після проголошення Незалежності — в 1992 році. Тоді ж дізналася подальшу долю своєї рідної родини. «Листи приходили рідко, та й через цензуру виглядали дуже коротко: “Все добре, ми щасливі, маємо що їсти, любимо Радянський Союз” — це все, що я читала. Про старшу сестру писали, мовляв, вона працює водійкою трамвая, хоча через арешт і приналежність до УПА їй не дозволяли працювати на жодній пристойній роботі. Я нічого не знала про їхнє життя».
Виявилося, що рідню Анастасії розкуркулили з приходом радянської влади: «Коли прийшли совєти, почали заганяти людей у колгосп. Тато був проти того, щоб віддавати наш будинок і поле. А тоді було дуже небезпечно мати навіть на одну хлібину більше, аніж усі, тоді ти вважався багатим, а значить — небезпечним. То вони [більшовики] прийшли вночі, щоб забрати мою родину на Сибір. Дозволили взяти із собою тільки кожухи, сказали, що там, куди вони їдуть, дуже холодно. Бабу, татову маму, яка жила з ними, не хотіли брати, її відштовхнув солдат прикладом зброї, сказав, що надто стара. Але вона не хотіла залишатися сама, кричала: “Як берете всіх, то беріть і мене!”. Вона єдина, хто із Сибіру не повернувся, — там і похоронили».
Не забрали тільки найстаршу сестру — Марійку, через те, що її чоловік співпрацював із комуністами. Проте звірства не оминули і її. У 1943 році Марійку заарештували за те, що вона допомагала підпільникам УПА перев’язувати рани.
Будинку також не залишилося — спершу комуністи використовували його як складське приміщення, а потім чоловік Марійки ініціював ліквідацію, як «потенційно небезпечний для комуністичної влади об’єкт», розібравши його по цеглині. «Коли моя сім’я повернулася із Сибіру, вони не мали де жити, бо на місці будинку була пустка. То вони певний час жили із Марійкою та її чоловіком. А потім переселилися в порожню хату в селі, де ніхто не жив. Чоловік Марійки забороняв їй носити до них пакунки з їжею, то вона або передавала через сусідів, або вночі ховалася і бігала, щоб нагодувати їх».
Зараз в Анастасії є родичі у Львові — діти старшої сестри Марійки та брата. Ділиться, що спілкуються часто телефоном, але їздить в Україну рідко — здоров’я не дозволяє. Але вони з дочкою дуже співпереживають співгромадянам.
«Коли я останній раз була в Україні, то випадкові жінки на вулиці питали: “Пані, а ви звідки?”. Я відповідаю: “Та з України!”. Вони мені кажуть: “Пані, ви не звідси”. Напевне, почули мій акцент. А мені так боляче від того, бо то ж моя рідна країна, а свої люди не впізнають.
Ми з Геленою зараз ходимо в українську церкву, одного разу випікали печиво на ярмарок, щоб зібрати гроші на допомогу ЗСУ, беремо участь у подіях діаспори. Навіть стали спонсорами (так називають гарантів візи для українців у Великобританії.— Ред.) для української жінки, запросивши її у наше житло. Хотіли допомогти тим, чим можемо».
*Із книги «Нарис життя Дарії Ребет — “Орлян”» Миколи Посівнича та Василя Брелюса (Торонто, 2013).
Залишити відповідь