Крампуси в німецькомовних країнах, відьма Ґріла, йольський кіт у північних народів, Марі Луід(“Сіра Кобила”) в Уельсі та Джек Фрост у Британії — персонажі зимового фольклору, що лякають і водночас захоплюють, надихаючи на фестивалі, карнавали й маскаради. Україна в цьому ряду не пасе задніх: ми маємо власну, глибоку й живу традицію — водіння Маланки. У 2023 році маланкування офіційно внесли до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України, визнавши його унікальну цінність та тяглість.
Перекази про крампусів, Ґрілу чи йольського кота часто змальовують моторошних істот, що карають неслухняних і нагадують про межу між старим і новим роком. В українській традиції цю межу символізує Маланка — фольклорний образ і водночас обрядове дійство, у якому поєдналися дохристиянські вірування та християнська обрядовість. Це не просто святкування, а справжній народний театр із масками, перевдяганнями та жартами.
Однією з головних традицій Щедрого вечора є ходіння з вертепом і водіння Кози. У цей час люди переодягаються в тварин та фольклорних персонажів. За звичаєм, роль Маланки часто виконує неодружений хлопець, тоді як жінки постають у чоловічих образах. Серед найпоширеніших персонажів — Василь, Коза, Дід, Баба, Ведмідь, Циган, Чорт і Лікар.
Козу та Маланку прикрашають вінками зі стрічками, намистами й барвистими деталями. Василь одягає жупан, шаровари та чоботи. У такому вбранні гурти обходять домівки, співають щедрівки, танцюють, жартують і бажають господарям достатку та щасливого нового року. Саме ця жива взаємодія громади робить маланкування схожим на європейські карнавальні традиції, але з виразно українським характером.
На світанку 1 січня, у день святого Василя, хлопці починали посівати зерном. Вірили, що цей обряд приносить добробут, щастя й щедрий урожай на цілий рік. Посівати мали право лише хлопці — так підказувала народна традиція.
У ХХІ столітті автентичне святкування Маланки найбільше збереглося в селах Галичини, Буковини та Поділля. Водночас сучасні фестивальні форми, міські маланки та мистецькі проєкти доводять: ця традиція не є музейним експонатом, а живим явищем культури, яке розвивається й надихає нові покоління. Саме тому її включення у 2023 році до списку нематеріальної культурної спадщини України стало важливим кроком у збереженні та популяризації народної пам’яті.
Світлини передають ту саму атмосферу таїни й перевтілення, яка століттями робить українське маланкування близьким за духом до найяскравіших зимових традицій Європи — і водночас абсолютно самобутнім.
Важливо, що сьогодні Маланка існує не лише як обряд, а і як простір для сучасного переосмислення традиції. Саме з цього внутрішнього відчуття народилася й художньо-містична фотосерія, знята на Лисій горі у Львові Лідою Нижник, присвячена Маланці.
На фото: Павло Гиба, Ярина Боднар, Неля Допілко, Андрій Допілко, Юлія Щукіна-Знак, Юрій Знак, Остап Мединський, Наталія Савчак, Юрій Ширий, Олександр Ребейко, Андріан Попович, Ярина Заплатинська, Юлія Терлецька.
Для них вертеп і коляда — це не реконструкція, а жива форма проживання Різдва й спільності.
«Ми збираємося вертепом уже четвертий рік поспіль, але насправді ця історія почалася ще раніше — у 2021 році, з кількох інтуїтивних спроб і невеликої компанії друзів. Це було продовження того, що кожен із нас ніс із дитинства: родинну коляду, відчуття тепла й єдності. Згодом це переросло у спільну традицію, яка з кожним роком набувала глибшого сенсу»
Поворотним моментом, за їхніми словами, став початок повномасштабного вторгнення. Саме тоді з’явилася ідея реп-коляди — як спосіб показати, що українську традицію неможливо зламати чи зупинити. Вона може змінювати форму, звучати сучасною мовою, але залишатися живою й сильною. Сьогодні вертеп став і простором підтримки: учасники збирають кошти для друзів, які служать у війську, і для їхніх підрозділів. Зараз збирають для друга, який служить у підрозділі морської піхоти. Підтримати збір можна за посиланням.
«Для нас вертеп і коляда — це найкращий спосіб прожити Різдво. Ти ніби стаєш вісником свята, частиною цього моменту. Створюєш маленький імпровізований «амфітеатр» для людей, і між вами відбувається неймовірний обмін енергією: вони радіють, підспівують, діляться теплом. А ще це — повернення того, що колись намагалися заборонити й забрати. Ми повертаємо це як живу частинку української культури, яку хочеться берегти й передавати далі. Склад вертепу за ці роки змінювався. Хтось із друзів виїхав за кордон, і це було непросто, але нас це не зупинило. За останні два роки з нашого вертепу кілька хлопців пішли служити, і тепер коляда набула ще одного виміру. Ми збираємо кошти для них і для їхніх підрозділів — на реальні військові потреби. Для нас це природне продовження того, що ми робимо: бути поруч і підтримувати своїх»
Фотосесія Маланки стала підсумком кількох років спільної роботи, пережитих втрат і радостей, а також спробою зафіксувати цю традицію не лише в цифровому форматі, а й у фізичному — у вигляді друкованого альбому для майбутніх поколінь. Окрему символічну роль у проєкті відіграють маски — як спосіб вийти за межі індивідуального й стати архетипом, частиною колективної історії.
Залишити відповідь