У багатьох із нас є схожий спогад: шкільні лінійки, державні свята, «День вишиванки», коли сорочка діставалася із шафи раз на рік. Для когось це була формальність, для когось — єдина ниточка, що пов’язувала з бабусиними рушниками та маминими сукнями.
Сьогодні все більше людей відчувають потребу повернути собі автентичний стрій — без пластикових вінків, вишитих маків і шароварщини, із повагою до технік, орнаментів і регіонів.
«Маяк» поговорив із чотирма жінками — Юлією, Альоною, Діаною та Наталею — про те, чому вони вплітають традиційний стрій у свій сучасний гардероб і як змінюються вони самі, коли вони вдягнені в український одяг.
Вони з різних міст, із різним досвідом, але їх об’єднує одне: український одяг для них не про «костюм на подію», а про щоденну ідентичність.
Їхній вибір носити українське сьогодні — це маленький, але відчутний жест спротиву спрощеним, шароварним уявленням про нашу культуру. Це спосіб сказати: ми маємо глибоке коріння, багату історію і право виглядати в ній сучасно, стильно й по-своєму.
Кожна вишита сорочка, крайка чи силянка, яку вони одягають, — це ще одна ниточка, що з’єднує минуле й майбутнє. І поки ці ниточки живі, живий і одяг, який пам’ятає.
Юлія: «Традиційний стрій — це наш код нації»
Для Юлії Гапеки шлях до щоденного етно почався з інстаграму і… сільського вайбу.
У дитинстві традиційний одяг з’являвся в її житті на всі державні свята: вишиванка для лінійки, вечори Шевченка та Лесі Українки, шкільні концерти. Але справжній перелом стався у 2020 році, коли вона почала активно вести сторінку в соцмережах і раптом відчула: її тягне до всього «сільського» — від інтер’єру до вбрання.
«Мені здається, що таким чином я самовиражаюсь, я відрізняюся від інших. Традиційний стрій — це наш код нації, і я пишаюсь нашим вбранням».
Юлія любить поєднувати етно із сучасним: спідниця із запаскою та силянкою на шиї, джинси з вишиванкою та кишенею-гаманом замість сумки, сукня в етностилі із запаскою і вишитою жилеткою. У її гардеробі багато крайок, поясів, комірців, стрічок, прикрас із бісеру — вони працюють як акценти, але водночас ніби промовляють: «Я з України».
Особливе місце займають речі з історією: вишитий рушник бабусі, якому близько 80 років, мамина сорочка зі шкільних часів і перша власноруч вишита вишиванка — білим по білому.
«Це історія. Це зв’язок із родичами, з корінням. Це місток між поколіннями».
Останні два роки вона не лише носить, а і створює одяг: вишиває сорочки на замовлення, переважно для родини, друзів та знайомих.
«Я в кожний стібок вкладаю любов, душу, тепло… і бажання не забувати, хто такі ми — українці».
Коли на ній щось з українською символікою, змінюється внутрішній стан:
«В такому образі відчуваю ще більшу любов, гордість за спадщину, за культуру. Іноді уявляю, що живу в ті часи, коли “реве та стогне Дніпр широкий”».
Альона: вишиванка як оберіг і протест проти шароварщини
Альона Родюк називає речі своїми іменами. Для неї український одяг — це насамперед відповідальність: за зміст, за символи, за те, що ми називаємо «своїм».
«Я — українка і вважаю, що носіння українського сучасного етно має бути не виключенням, а скоріше правилом. Так має бути, бо ми виросли на цій землі, і кому як не нам прославляти своє».
Вишивка для Альони — не просто декор. Це процес створення сорочки-оберега, у який вона вкладає багато відчуттів. Її сорочки — переважно для рідних або волонтерські, у межах проєкту #сорочкадлязахисника.
«Вишивка — це не просто прикраса одягу. Для мене це захоплюючий процес створення оберегової сорочки. Вишиваю від серця, з душею».
Одягаючи вишиту сорочку, вона відчуває себе інакше:
ніби отримує захист та силу, з’являється особлива гордість за своє походження.
Альона чітко відрізняє автентичний стрій від нав’язаної роками «сценічної» карикатури:
«Хочу показати на прикладі, що таке “правильна” вишита сорочка (а не вся та шароварщина, придумана совком). І що її можна носити не лише на День Вишиванки чи День Незалежності, а на щодень і комбінувати із сучасним одягом».
У її гардеробі є кілька речей, які носила бабуся, та багато рушників, вишитих її руками. Це сімейні реліквії, які вона дбайливо зберігає.
У повсякденні все просто: вишита сорочка з джинсами чи шортами, або сучасний одяг, доповнений українською прикрасою. Ненав’язливо, але дуже промовисто.
Діана: «мовчазна» просвітниця в керсетці і крайці
Діана Чупрій — юристка, історикиня та засновниця освітнього проєкту TRYZUB educate. Вона працює з історією професійно, але український стрій для неї — ще один інструмент освіти.
«Як людині, яка викладає історію та популяризує українське, мені важливо нести певні ідеї не тільки в соцмережах, а й щодня. Мені подобається робити це не тільки через слова, а й тоді, коли я мовчу. Для мене традиційний одяг — це єднання з предками, це родовід та памʼять. Одягаючи традиційне вбрання, я немов зупиняюся у сучасному вирі справ та глобалізованому світі, у якому легко можна забути про свої витоки. Підбір нового етнообразу — це теж певна творчість, а також спроба “заземлитися”, нагадати перш за все собі про те, хто я і звідки. Етноодяг допомагає підкреслити свою індивідуальність, заявити про себе, свій світогляд іншим, і, я впевнена, його носіння спонукає і інших не соромитися та частіше одягати українське».
Навіть якщо на ній звичайний сучасний одяг, Діана намагається додати хоча б одну етнодеталь: сережки, намисто, кишеньку, крайку. Незвичні елементи завжди привертають увагу — а отже, дають привід поговорити про українську культуру.
Уперше в повному етнострої вона вийшла в місто під час етнозйомки. Відчуття настільки сподобалося, що на цьому вона не зупинилася: придбала керсетку, плахту, фартухи, очіпок, замовила етночобітки, пошила сорочку. А згодом почала знімати відео про історію кожної деталі та показувати, як стрій можна поєднувати із сучасними речами.
«Для мене традиційний одяг — це єднання з предками, це про родовід, про памʼять. Це своєрідна “мова без слів”, спосіб показати, що українське може бути сучасним, красивим і стильним. Коли я вдягаю традиційний стрій чи навіть маленьку етнодеталь, я ніби кажу людям навколо: «Подивіться, це наше, і це варте уваги та того, щоб ми цим пишаємося”. Це також нагадування, що традиція жива, якщо ми її носимо, осмислюємо, переосмислюємо й передаємо далі. Мені подобається ловити погляди, зацікавлювати людей, розповідати їм про назви одягу, відповідати на їх запитання. Так я просуваю українське і своїм прикладом демонструю, що традиційний одяг – це не тільки на День вишиванки»..
Старовинного одягу в її родині не збереглося, і навіть якби було — Діана не стала б його носити, каже: «Вжиток вбиває автентику».
Вона поєднує повсякденний одяг із традиційним, додає аксесуарів, часом експериментує:
«Одним з універсальних елементів, яким можна поєднати традиційний одяг із сучасним гардеробом, є крайка. Вона чудово доповнює спідниці різної довжини й особливо пасує до джинсів — вони є моєю улюбленою сучасною основою для створення етнообразу. Це немов базове полотно, до якого можна підібрати відразу кілька елементів.
У холодну пору я люблю доповнювати джинси етночобітками — виходить щось на межі сучасності та знаменитого бохо-стилю, і такий образ доповнює шкіряна куртка.
Експериментувала також із керсеткою: у часи відносно теплих осінніх дощів одягала звичайну сорочку, джинси та полтавську керсетку синього кольору. До всього цього обовʼязково йдуть відповідні сережки в українському стилі. На холодну пору я також замовила собі юпку — теплий верхій одяг із рукавами. А от улітку я досхочу експериментую із довгими етноспідницями, одягаючи до них білі футболки та пишне намисто. Виходить і традиційно, і сучасно, а головне — стильно».
«Українські символи на одязі для мене нагадують про моє коріння, про людей, які були до мене, і про відповідальність нести далі цю культуру. У такі моменти навіть звичайний день набуває більшої глибини».
Наталя: світло зсередини
Історія Наталі почалася з поїздки в Яремче. На місцевому ринку вона побачила вишиті сорочки — яскраві нитки, бісерні візерунки — і привезла додому свою першу вишиванку. Їй було двадцять.
Наталя ділиться, що відчуває себе по-особливому, коли вдягає традиційне вбрання:
«Тому що це красиво та саме про нашу культуру. А ще відчуваю, ніби змінююся, якесь світло внутрішнє випромінює, коли в традиційному нашому одязі».
Для Наталі вишиванка — це її коріння, історія, код, а ще — візуальна мова, яка говорить про українськість навіть без слів.
Родинних реліквій у її сім’ї не залишилося: родина з Херсонщини зберегла лише сімейний альбом із фотографіями кількох поколінь. Тому одяг для неї — ще і спосіб відновити перерваний зв’язок із минулим.
Наталя любить поєднувати автентичні речі із сучасним одягом та елементами інших європейських стилів: куцики — з джинсами, прикраси та крайку — з масмаркетовими сукнями, австрійські блузи — з репліками старовинних українських спідниць чи сарафанів.
«Змінюється і те, як я виглядаю, і те, як я почуваюся. Постава рівніша, хода поважніша, ніби світишся зсередини. Це помічаю не тільки я, але й оточуючі».
Авторка ідеї та дизайн: moondesss.design
Текст: Ростислава Мартинюк
Редакторка українськомовного матеріалу: Анастасія Занузданова
Редакторка англомовного матеріалу: Гелен Льюїс
Фото: з особистих архівів героїнь
Залишити відповідь