Спільнота Української Молоді (СУМ) зародилася як підпільна організація в 1925 році, у відповідь на поразку в національно-визвольних змагань 1918–1920х років. Україна тоді була затиснута між чотирма державами: більшовицькою Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною, і мала всі шанси стати частиною іншої країни. Водночас, сумівці не були згодні із цим і бачили Україну вільною, незалежною державою. Тому об’єдналися навколо цієї ідеї.
СУМ прожив до 1929 року, допоки не був викритий радянськими спецслужбами. У 1930 році більшість учасників були засуджені та вивезені в концтабори, звідки багато хто не повернувся. А Микола Павлюшков — найперший голова організації, був страчений в урочищі Сандармох, на росії.
На цьому СУМ як організація ненадовго припинила своє існування в Україні, проте після закінчення Другої світової війни, в 1946 році, була відновлена українською молоддю, що перебувала в таборах у німецькій, французькій та американській зонах. Вони не могли повернутися до Батьківщини через сталінський режим, але вирішили зберегти частинку України за кордоном.
Спільнота української молоді у Великобританії була відроджена в 1948 році, а центром її стала Тарасівка — колишня американська військова база, викуплена та відновлена українською діаспорою в 1964 році. Тарасівка розташована в графстві Дербішир, і там досі проводяться літні табори-вишколи. У липні тут святкували 100-річчя від створення СУМ.
«Маяк» також побував на святкуванні.
Тарасівка захована в одній із прилягаючих вуличок села Вестон-он-Трент, у самому центрі Англії. Її важко оминути, адже тут здалеку видно, як майорить український прапор, а на стенді герб СУМ, що дуже схожий на герб України, кирилицею написано «Тарасівка. Центр української молоді».
На території — пам’ятник полеглим за волю України — від національно-визвольних рухів до до сьогодення. Окрім натягнутих тентів, є декілька цегляних приміщень.
Біля них ярмарок виробів — тих, які мають стосунок до України й не дуже, запахи вуличної їжі та кримських чебуреків, дві сцени, звідки долинають українські пісні та гурт за гуртом демонструють свої таланти діаспоряни. Море вишиванок: стародавніх і сучасних. Долинає вивчена українська мова, така, якою говорили в минулому столітті, — діяспора, оказія, инший, здибанка, кавалок, легінь…
Тарасівка святкує 100-ліття із дня заснування Спілки української молоді.
Проте найважливіша частина святкування відбувається не на сцені, чи ярмарку, а в невеличкому приміщенні, де висить шмат білого офісного паперу, де від руки написано кольоровим фломастером «Виставка». Всередині — стенди зі стародавніми фото здвигів (зустрічей), на них люди, яких уже немає в живих, на стінах плакати із середини минулого століття.
Навіть залізне двоповерхове ліжко, яке залишилося ще із часів солдатських бараків. На ліжку валіза та подушка, набита сіном. Біля ліжка дерев’яна шафа й патефон. У центрі приміщення — фото Микола Павлюшкова.
Біля кожного стенду стоїть СУМівець, готовий розповісти столітню історію організації.
Володимир Павлюк, колишній голова оселі СУМ у Лондоні та крайової управи у Великобританії, що відповідала за Тарасівку. Він — син бійця СС Дивізія Галичина, який потрапив у полон у Італії та був привезений у Великобританію. Зараз Володимир очолює лондонський відділ Союзу Українців у Великобританії.
«Коли в Німеччині відновився СУМ в 1946 році, то був злет, ще є старі фото, де видно, як сумівці стоять у старій формі — біла сорочка, темні краватка і штани. Пізніше, коли українська молодь змогла отримати документи, то почали їздити в інші країни: США, Канада, Великобританія. Хтось їхав у пошуках кращої долі й залишався там жити. Так вони несли у світ історію про відновлення СУМу».
У 1948 році у Великобританії вже було 60 осередків у різних містах — в основному молодь, яка покинула Україну під час Другої світової війни. Максимальна кількість людей у одному осередку — 60–70 людей. СУМ дуже тісно співпрацював із Пластом (заснований у 1929 році) та Союзом українців у Великобританії (заснований у 1945 році).
«Основна їхня мета була в тому, щоб зберегтися як етнічна група, законсервувати традиції, звичаї, мову та культуру. Багато хто з молодих людей одружувалися з іноземцями, народжували дітей, і українці хотіли передати своїм дітям щось своє.
Багато з було тих, кого ув’язнили за активну політичну позицію під час Другої світової війни, дотичні до УПА, вивезені на примусові роботи так звані «остарбайтери» тощо. На них полювали в Радянському союзі енкаведисти, але й так само служба безпеки Польщі, повертатися в Україну було небезпечно. Зараз активними членами СУМу є переважно нащадки тих діаспорян».
У 1964 вихідцям з України також вдалося зібрати кошти, щоб викупити три приміщення на території Великобританії. Перше приміщення — колишні американські військові бази, які залишилися покинутими після Другої світової війни, тут проводили збори (здвиги) української молоді та літні табори-вишколи для дітей. Територію назвали Тарасівкою на честь Тараса Шевченка.
«Щойно наші люди дізналися про те, що продається приміщення в Дербіширі, то вирішили його купити, адже розташування дуже зручне — посеред острова, і ті, хто жив у Шотландії, Уельсі, теж могли приїхати. Ті, хто жив поблизу — у Ковентрі, Дербі — приїжджали, щоб облаштовувати приміщення: прибирали, ремонтували, з дощок робили меблі, вичищували територію довкола».
Два інші приміщення слугували як притулки: один із них розташовувався в містечку Чіддінгфолд, неподалік Лондона, інше ж мало мало назву «Кобзарівка» і було неподалік Тарасівки.
«Після Другої світової війни на території Великобританії дуже багато колишніх солдат — бійців СС Дивізія Галичина. Їхній статус був непевний, адже вони практично були в складі ворожої (нацистської) армії. Влада хотіла відправити їх назад і не надавати цим людям документи. Вони також не отримували ніякої медичної допомоги. Але українська діаспора писала листи, звернення до парламенту. Домовились до того, що діаспора візьме на себе відповідальність за них. Зібрали донати й купили оселю в Чіддінгфолді, облаштували її як притулок і доглядали людей, які мали фізичні або ментальні травми. Ті, хто доглядав поранених, жили там постійно й одержували зарплатню, що складалася із внесків українських діаспорян.
Наші люди дуже важко й багато працювали тоді і велику частину заробітку віддавали на створення і утримання таких приміщень».
Згодом утримання притулків стало неактуальним і приміщення продали. Зараз на території Кобзарівки — приватне помешкання. Проте біля церкви, неподалік — цвинтар, де багато могил з українськими іменами, адже саме тут ховали утриманців притулку.
Біля приміщення з виставкою зустрічаю двох жінок поважного віку: Ірину Добровольську та Марію Фінів — вони надто молоді, щоби бути дотичними до створення Тарасівки, але були в літніх таборах-вишколах. Там і познайомилися.
Марія:
«Мій тато був солдатом у складі СС Дивізія Галичина, сам родом із села Пнів, Надвірнянського району, Івано-Франківської області. А моя мама — італійка. Вони зустрілися в Англії, у таборі Теттершаль, у графстві Лінкольншир, коли батька привезли як військовополоненого під час Другої світової війни. Його полк розбили поблизу міста Ріміні, Італія, а мама працювала тут на фермі. Коли прийшов час, їх відпустили і вони переїхали в Дербішир, адже тут уже існувала українська громада».
Марія була в першому таборі, який проводили в Тарасівці, до цього брала участь в таборах у Чіддінгфолді — уперше в 1958 році. Ділиться, що її чоловік, 1948 року народження, був на найпершому таборі-вишколі СУМу в 1954 році.
«У таборах ми мали різні заняття — історія, СУМознавство, танці, співи. Більшість пісень, які ми тоді вчили були упівськими. Також нас вчили марширувати, вишивати. Тоді в нас були виховні табори, зараз вони більш відпочинкові».
Ірина ділиться: уперше поїхала в табір у Тарасівку в 1967 року, раніше була тільки в таборах у Шотландії.
«І там ми запізналися», — в один голос кажуть жінки.
Батьки Ірини — українці, мама з Івано-Франківщини, село Молодків, Надвірнянський район, а тато з Тернопільщини. Познайомились вони в таборі для робітників, куди їх вивезли німці.
«Мама дуже хотіла вертатися в Україну після закінчення війни, а тато їй казав — схаменися, якшо ми сядемо на цей поїзд, це може бути дуже небезпечно. І вони не поїхали».
Поки ми розмовляємо з Іриною та Марією, до нас підходить Лідія Деременда, її батько, Ярослав, був головою СУМ з 1950 року та заступником голови світової управи в 1964 році, коли придбали Тарасівку.
«Мій тато був родом із Бучача, воював у СС дивізії “Галичина”, завершення Другої світової війни застала його в Ріміні, так він потрапив до Англії. Тут він жив у таборі для біженців. А мама моя родом зі Львова. Вона була дитиною, коли її разом із мамою, моєю бабусею, нацисти вивезли в Німеччину як остарбайтерів на примусові роботи. Коли викупили Тарасівку, мені було 10 років і практично виросла тут. Мама працювала в Кобзарівці, доглядала за пораненими, а тато очолював СУМ. Він був одним з ініціаторів купівлі Тарасівки, це приміщення придбали за 33 тисячі фунтів стерлінгів, що еквівалентно зараз десь мільйону».
Тоді за місяць праці на заводі можна було отримати 5–7 фунтів. Щоб зібрати кошти, продавали жетони на різні суми в обмін на пожертвування, зроблені на фонд оселі «Тарасівки». Дизайн жетонів створив художник-графік Роберт Лісовський.
«Пам’ятаю ті часи, коли нас у таборі могло бути до 600 людей. Перше, що ми робили — набивали свій сінник: шматок тканини, зшитий у вигляді наволочки, який ми наповнювали сіном, і мали подушку. Звичайний день у таборі для дітей виглядав так: ранішня руханка, тоді спільна молитва і снідання, далі в нас були уроки, наприклад: географія, історія України. Після обіду можна було обирати, на які заняття йти: співи, вишиття, плавання (у Тарасівці раніше був басейн, зараз його закрили). Опісля в нас був свій власний час, а тоді нічна збірка й тиша».
За словами Лідії, повоєнна діаспора довго відчувала боязнь через непевну ситуацію — адже повертатися до Радянського Союзу було небезпечно через страх бути оголошеними іноземними шпигунами, або ж засудженими, чи навіть страченими. Водночас, у Великобританії вони мали статус переміщених осіб. Та попри те, українська діаспора була активною — організовували табори, збиралися і їхали на море, були і ярмарки, і відвідини церкви.
«Вони жили “на валізках”, бо не мали права обирати для себе місце проживання самостійно, держава їх відправляла на роботу, переважно це були текстильні, консервні або цегляні заводи, також українці працювали на копальнях і фермах. Але вони всерівно організовувалися в маленькі групки в себе на місцях і намагалися своїми силами зберегти українську культуру та звичаї. І так само вчили своїх дітей бути українцями навіть далеко від Батьківщини».
До розмови пізніше доєднується Алекс Космірак — заступник голови крайової управи СУМ.
Він каже, що схожі заходи проводять щорічно, єдиною відмінністю є те, що цього року організація святкує 100-річчя від дня заснування:
«Зараз існує 14 осередків СУМ у Великобританії і ми всі збираємо щороку, щоб вшанувати нашу організацію. Це не закритий захід: окрім СУМівців до нас можуть прийти всі охочі. Але цього року в нас рекорд по кількості відвідувачів. Деякі люди відгукувалися, що 25 років живуть у Англії, а в Тарасівку приїхали вперше саме цього року».
Щороку СУМ обирає гасло на святкування, наприклад, минулого року було «Загине зло і правда переможе», у 2022 році — «Горіть сьогоднішнім вогнем», у 2019 — «В єдності наша сила», у 2018 — «Ціль свободи — робити добро». Цього року гасло не обирали, адже саме по собі святкування було унікальним через дату.
Алекс каже, що найважливіше для них — атмосфера: «Ціль проведення таких заходів — це не тільки поширювати українську культуру, але і зробити так, щоб українці у Великобританії продовжували нести наші традиції, мову й щоб усі чулися так як вдома. Зазвичай здвиги починаються в п’ятницю увечір, усі охочі приїжджають раніше й розкладають палатки на території Тарасівки. Субота — офіційне відкриття біля пам’ятника полеглим за долю України й після обіду — концерти музичних і танцювальних гуртів і ярмарка. Різниця в тому, що цього року було значно масштабніше святкування: у п’ятницю увечері був діджей, на офіційному відкритті приїхав мер Дербі та священники, щоби помолитися за тих СУМівців, які загибли у війні проти росії. Також поставили додаткову сцену на вулиці для гуртів».
Окрім щорічного святкування, СУМ також займається освітньо-громадською роботою, наприклад, проводить лекції з історії України або про відомих діячів, на Різдво — розповідають про колядки й щедрівки, на Великдень — організовують майстеркласи з писанкарства. Часом проводять спортивні зустрічі, наприклад, заняття із водних видів спорту. Творчі гурти, як-от танцювальні чи музичні, долучаться до фестивалів та концертів, щоби показати місцевим українську культуру. Велика частина діяльності організації пов’язана із війною в Україні.
«Взимку ми збираємо теплі речі для СУМівців, які зараз воюють на передовій, щоб їм там було тепло. Під час таборів у нас є заняття, де члени юнацтва пишуть листи із побажаннями воїнам. Час від часу ми створюємо збори, щоб зібрати донати, або закупляємо необхідну амуніцію та відправляємо для ЗСУ. Дуже багато наших сумівців, якщо можна так сказати, працюють на інформаційному фронті, активно доносячи правду про війну в Україні».
Також СУМ щороку проводить літні табори для дітей, чиї батьки є учасниками організації. Усі представники СУМ діляться на п’ять категорій по віку: суменята наймолодші (3–6 років), далі йде юнацтво: молодше (7–11 років), старше (12–17). Потім дружинники (18–49 років) і сеньйори (50+).
У таборах беруть участь діти та підлітки від 3 до 17 років. Дружинники ж волонтерять, облаштовуючи табір, та готують територію до заїзду учасників, а пізніше стають наставниками для юнацтва. Сеньйори ж є порадниками для дружинників. Табори можуть бути виховно-відпочинковими та спортивними.
«На спортивних ми граємо у волейбол, футбол, танцюємо зумбу, катаємося на велосипедах чи каное, займаємося скелелазінням, або йдемо в довгий піший похід. Тут ми більше акцентуємо увагу на здоров’ї учасників. Виховно-відпочинкові табори — це ті, де на заняттях вчать про українську культурну спадщину, традиції, обряди, святкування, дізнаються про важливі дати в Україні. Але й тут так само є різні спортивні заняття, де ми граємо в ігри, також насолоджуємося музикою, вивчаємо і співаємо пісні, вчимося танцювати народні танці. Технічним ми називаємо найперший табір, куди з’їжджаються дружинники, щоби приготувати все до заїзду учасників».
За словами Алекса, для того щоб стати сумівцем у Великобританії, достатньо просто знайти осередок у своєму місті та звернутися із бажанням доєднатися. Якщо його не існує, тоді можна створити.
«На нашому вебсайті є адреси всіх існуючих осередків. Але в нас є досвід створення, чи пак відновлення осередку, адже минулого року до нас звернулися люди з Единбурга (Шотландія). Це були новоприбулі українці, які вже були знайомі із діяльністю СУМ з України. Вони сконтактували з головою управи, й ми допомогли їм створити новий осередок. Нам завжди потрібні нові люди, й ми дуже радіємо, коли звертаються з метою доєдання до організації. Немає жодних обмежень: ані по віку, ані релігійній чи політичній приналежності, але важливо, щоб людина була нашим однодумцем, хотіла нести українську культуру у світ і мала тягнення до волонтерства».
Гурт Cov Kozaks, який створив Алекс разом з однодумцями, понад 9 років тому в Ковентрі. Вони грають у стилі фолк-ф’южн, адаптуючи українські народні пісні на сучасний манір. Уже давали концерти по всій Великобританії та мають чотири записані альбоми.
«Наше основне завдання — робити українську пісню популярною. Це такий наш вклад в українську культуру».
Текст та фото: Ростислава Мартинюк
Редакторка: Анастасія Занузданова
Деякі фото взяті із сайті Спілки Української Молоді у Великобританії
Залишити відповідь