Усе почалося з одного фургона…
У перші дні повномасштабного вторгнення англійця Річарда Естла охопили гнів, розчарування і глибоке відчуття несправедливості. Вирішивши не залишатися осторонь, він зв’язався з друзями — і вже за кілька тижнів їхав через усю Європу до Києва фургоном, повним медикаментів.
Відтоді Річард створив цілу мережу волонтерів, об’єднаних спільними цінностями солідарності, співчуття та дії. Разом вони змогли доставити в Україну близько 100 тонн гуманітарної допомоги, зібрати понад 360 000 фунтів стерлінгів, відправити на передову п’ять повнопривідних автомобілів і дві карети швидкої допомоги.
До групи волонтерів входять люди з найрізноманітніших верств суспільства, наймолодший щойно закінчив школу, а найстаршому — 90 років. Те, що почалося як особиста реакція на несправедливість, перетворилося на потужний громадський рух. Річард переконаний: навіть після закінчення війни він із командою продовжуватиме допомагати, адже всі вони сповнені рішучості не зупинятися.
Розкажіть більше про своє життя до початку війни. Якою була ваша перша реакція, коли ви дізналися про вторгнення?
З 2003 року я керую власною PR і маркетинговою компанією в місті Пітерборо, що на півночі Великої Британії. Ми тісно співпрацюємо з місцевим бізнесом, школами та будівельними компаніями. Це невеликий, але успішний бізнес — цим я і займався до війни в Україні.
До того я десять років працював у Міністерстві закордонних справ Великої Британії, а з листопада 1990 року по лютий 1994 року — у Посольстві Великої Британії в Москві, на посаді торгового аташе. Моє завдання було налагоджувати комерційні зв’язки між Радянським Союзом і Великою Британією. За цей час я бував в Україні чотири чи п’ять разів — у Києві, Львові та Криму. Але тоді в мене не було особистих зв’язків із країною.
У 2012 році я відвідав Харків і Донецьк під час Чемпіонату Європи з футболу. Разом із друзями ми зупинилися в подружжя українців — Галі та Ігоря Мокриків, бо не змогли знайти вільного житла. Вони були знайомими наших друзів і показували нам Донецьк, проводили екскурсії.
Коли Росія вторглася в Україну, у 2014 році, мене вразило, що вона змогла так легко окупувати Крим і Донбас, а моя країна не зробила нічого у відповідь. Ми залишалися осторонь, ніби це нікого не стосувалося. Росія продовжувала окупацію України, залишаючись непокараною. А через кілька років ми дозволили їм провести Чемпіонат світу з футболу в Москві.
Через початок війни 2014 року Галя і Ігор були змушені покинути свій дім у Донецьку та переїхати до Києва. Я ж відчував лють і безсилля — моя країна не відреагувала як слід.
Я сприймаю події 2014 року як частину довготривалої стратегії Росії — залякувати сусідів, залишаючись безкарною. Це мене не здивувало, адже, працюючи в Росії, я глибше вивчив її історію і ще тоді розумі як вона ставиться до інших націй.
У 2022-му мене здивувала рішуча реакція Заходу — зовсім не така, як у 2014-му.
Чи пам’ятаєте той момент, коли вирішили допомагати Україні?
Дуже добре пам’ятаю. За тиждень до вторгнення я був у відпустці в Дербіширі й уважно стежив за новинами. Два дні до вторгнення зрозумів: це не погроза — Путін справді вирішив атакувати. Вранці 24 лютого я прокинувся без подиву, але з глибоким гнівом, розпачем і величезним бажанням діяти.
Я одразу написав своїм друзям із Донецька. Вони не відповідали деякий час, але згодом Галя вийшла на зв’язок: вона евакуювалася з трьома дітьми до Польщі, а Ігор залишився в Києві — він кардіохірург і був украй потрібен там. Він надіслав мені список медикаментів, яких потребувала лікарня, де він працював.
Того дня я брав участь у Кембриджському півмарафоні. За дві години до старту отримав від Ігоря лист із цим списком. Я всю дорогу біг, думаючи про одне: що робити далі?
Пам’ятаю, після марафону зв’язався з якомога більшою кількістю людей, щоб дізнатися, чим вони можуть допомогти. У результаті 20 березня, приблизно через місяць після початку повномасштабної війни, я зі своїм другом Тоні, який також був у Донецьку після час чемпіонату Європи з футболу, опинилися на сході Польщі з фургоном, повним медикаментів. Ці вантажі призначалися для Київського інституту серця, де працює Ігор. Через відключення електроенергії та бойові дії лікарі й пацієнти були змушені ховатися в підвалі, там і проводили операції.
Ми зупинилися в польському місті Ґлівіце, де Галя з дітьми оселилася разом із багатьма іншими українськими біженцями. Галя склала список речей, яких потребували переселенці. Упродовж наступних п’яти місяців ми зробили ще п’ять поїздок, доставляючи українським біженцям одяг, їжу, ліки та засоби гігієни.
Під час цих поїздок ми спершу зупинялися в Польщі, щоб обміняти гроші та залишити допомогу для біженців. Потім купували макарони, рис та інші найнеобхідніші речі, які передавали в Херсон і навколишні райони для тих, хто залишився в Україні. Це був безперервний процес.
Чи могли б ви поділитися цифрами? Наприклад, скільки автомобілів чи інших речей ви вже доставили в Україну?
Ми створили сторінку у Facebook під назвою «Допомога нашим українським друзям» (HOUF), яка існує вже три роки. Ми не є благодійною організацією чи компанією — ми просто група людей, які прагнуть допомогти українцям.
Разом з іншими учасниками групи ми з початку діяльності здійснили 20 окремих поставок гуманітарної допомоги загальною вагою близько 100 тонн. Ми зібрали понад 360 000 фунтів стерлінгів, більшу частину яких витратили на генератори та медикаменти для Київського інституту серця.
Крім того ми придбали незліченну кількість спальних мішки для воїнів, доставили п’ять повнопривідних автомобілів і дві машини швидкої допомоги на передову.
Масштаби нашої діяльності постійно зростають: якщо раніше ми надсилали лише один мікроавтобус із гуманітарною допомогою, то тепер — вантажівки або кілька мікроавтобусів одночасно. Коли ми їдемо крізь цілу Європу в Україну це нагадує конвой.
Щороку ми організовуємо літній табір у Польщі для українських дітей, які втратили батьків на війні. Ми залучаємо психологів та консультантів із проживання горя, щоби підтримати дітей. У таборі вони займаються спортом, музикою, іграми, отримують здорове харчування та проходять оздоровчі масажі.
Як ви збираєте гроші для України?
У нас є кілька постійних приватних благодійників, які роблять внески 2–4 рази на рік, зазвичай від £5,000 до £6,000. Також нас підтримує місцевий бізнес — грошима або обладнанням.
Ми регулярно організовуємо фандрейзингові заходи. Наприклад, у листопаді минулого року провели захід у Мілтон-Голі — місцевій садибі однієї аристократичної родини, яка люб’язно надала нам приміщення. У великій залі ми провели концерт за участю місцевого хору. Захід приніс близько £3,000 на користь літнього табору.
Минулого літа ми влаштували вечірку в саду з тістечками, напоями й музикою, де зібрали £7,000. Цьогоріч провели «Вечір перегонів» у Стемфорді: на великому екрані демонстрували старі відео, 20–30-річної давнини, щоб не було шансу знати наперед результат кінських перегонів. Глядачі робили ставки — це принесло нам ще £4,000.
Нещодавно ми провели вечерю для місцевого бізнесу, організовану місцевою будівельною компанією PrinceBuild в італійському ресторані — того вечора зібрали £20,000.
Зараз моя приятелька готує подію, де кожен зможе спробувати спуститись на тросі за донат. Це планується на серпень. Мій син братиме участь у Лондонському марафоні, щоб зібрати кошти для України, ще один наш колега — у Брайтонському. У нас дійсно є сильне відчуття громади, об’єднане підтримкою Україні.
Ви говорите про цілу громаду. Хто ці люди?
Я виріс у Шеффілді, і мій близький друг досі там мешкає. Він також бував в Україні, знайомий із Галею та Ігорем. Коли почалася повномасштабна війна, я зателефонував йому, він — своїм друзям. Так усе й почалося: з кількох людей у Пітерборо й Шеффілді.
Потім долучилися мої рідні — дружина, сестра, син і дочка. І з кожною ініціативою коло підтримки зростає.
У нас є молодь: мій 28-річний син і 27-річна донька, дівчина після університету та хлопець після школи — усі вони їздили допомагати в таборі. Є підприємці й пенсіонери. Найстаршому — 90 років, і він сам зібрав £500, продаючи напої і тістечка на «Кавовому ранку».
Наша команда базується в Пітерборо, Стемфорді, Шеффілді та Йоркширі. Деякі з учасників — українці, які допомагають із логістикою. Ми також співпрацюємо з місцевими школами: двічі на рік діти готують святкові коробки з подарунками, листами та власними іграшками для українських дітей. Зараз до цього залучено дев’ять шкіл.
Місцеві церкви теж активно долучаються. Наша діяльність — не лише моя ініціатива. Це спільна праця людей, які хочуть показати: «Ви не самі».
Хоча громада велика, ми завжди шукаємо нових волонтерів. Упродовж наступних місяців збиратимемо їжу, одяг, засоби гігієни, медикаменти, спальні мішки, лопати тощо — для червневої відправки.
Якщо хтось бажає долучитися — пишіть на електронну пошту richard@helpingourukrainianfriends.com.
Чи відчуваєте ви, що люди втомилися від новин з України? Чи допомагають менше, ніж у попередні роки?
Однозначно ні. Ми досі отримуємо стабільний потік пожертв. Особливо помітною була хвиля підтримки після зустрічі Трампа із Зеленським у Білому домі. Такі події нагадують людям про важливість допомоги, і я щоразу вражений їхньою готовністю діяти. Наприклад, нещодавно лікарня в Уельсі самостійно вийшла на мене з пропозицією пожертвувати крісла колісні, але вони не знали, як організувати доставку. Ми звернулися до місцевої компанії, яка надала фургон для перевезення.
Ми також часто отримуємо запити на музичні інструменти — скажімо, нещодавно дитячий будинок у Сумах звернувся по труби та тромбони, і ми радо надіслали їм ці інструменти.
Чи маєте ви організації-партнери? Як відбувається співпраця з ними?
Спочатку ми працювали з моїми друзями Галею та Ігорем, які познайомили нас із церквою в Польщі. Відтоді наша мережа партнерств тільки розширюється. Ми також встановили контакт із кількома організаціями в Києві. Наразі активно співпрацюємо з 5–6, які регулярно надсилають нам список необхідного, а ми докладаємо зусиль, щоб усе це знайти й доставити.
Остання партія допомоги включала 18 палет, кожна з яких була чітко промаркована відповідно до різних потреб.
Розкажіть більше про ці організації.
Та, з якою ми працюємо найдовше — «Хрест». Вони готують їжу й що два-три тижні вирушають на передову, щоби пригостити бійців. Під час останньої поїздки вони приготували велику миску бограчу — традиційного угорського гуляшу — і взяли із собою священиків для духовної підтримки військових.
Про цю ініціативу я дізнався від своєї студентки з України (я також викладаю в коледжі). Вона почула, що я займаюся гуманітарною допомогою, і порадила звернутись до «Хреста». Спочатку я вагався, бо не знав їх особисто, але коли ми зустрілися в Києві, я був вражений їхньою роботою. Зараз ми намагаємось щомісяця надсилати їм кошти, щоб вони могли частіше їздити на фронт. Вони надсилають зворушливі відео з подяками від військових — це дуже надихає.
Окрім цього, ми співпрацюємо з отцем Олександром, який доставляє гуманітарну і військову допомогу на лінію фронту: ми забезпечуємо його продуктами, одягом, генераторами тощо. Нещодавно, наприклад, надіслали йому кошти на закупівлю чотирьох тонн картоплі для мешканців прифронтових територій.
Інша організація — «Люди до людей» — у Києві. Вони активно працюють із переселенцями, зокрема з дітьми, і підтримують дитячі будинки. Ми надаємо їм фінансову допомогу, щоб вони могли закупити необхідні речі для малечі.
Цікаво, що одного разу представники «Хреста» й «Люди до людей» випадково зустрілися поблизу Покровська — і були здивовані, дізнавшись, що обидві організації працюють із нами.
Ми також підтримуємо невелику благодійну організацію з Одеси, яка опікується людьми з вадами слуху. Постачаємо їм продукти, генератори, акумулятори та спеціальне обладнання. Під час відключень світла їм важко бачити один одного і спілкуватися мовою жестів, тому ми надали батарейки для освітлення.
Ще один партнер — організація Sustain Ukraine. У них є команди в Румунії та Києві, що складаються здебільшого з колишніх військових. Вони допомагають нам купувати автомобілі в Румунії та доправляти їх в Україну. Нещодавно передали їм бензопили для використання на фронті.
Також ми співпрацюємо з канадською благодійною організацією H.U.G.S., яка реалізує чудову програму «Розумні діти», спрямовану на розвиток молоді. Нещодавно їхній хаб у Харкові постраждав від російського обстрілу, і ми переказали кошти на відновлення приміщення.
Яка ваша особиста мотивація допомагати Україні? Чому ви робите те, що робите?
Усе починається з відчуття гніву та несправедливості. Ми не можемо жити у світі, де кожен може напасти на свого сусіда. І я говорю не лише про те, що зараз відбувається в Україні, — це питання принципів. Ми маємо зберегти світ, у якому діють закони, міжнародні договори й визнані кордони.
Моя мотивація багато в чому пов’язана з тим, що я жив у Радянському Союзі, коли Україна ще була його частиною, і маю емоційний зв’язок із тією територією. Я вважаю, що це й наша війна — не тільки України. Той факт, що Росія може так просто напасти на суверенну державу, рівнозначний нападу на «західний світ» і наші спільні цінності — зокрема й у Великій Британії. Путін уже вчинив багато злочинів на моїй батьківщині, зокрема використання радіоактивної отрути для вбивства людей (Річард говорить про подію в Солсбері, де російська влада намагалася вбити Юлію та Сергія Скрипалів, а також вбивство нервово-паралітичною речовиною «Новичок» двох громадян Великобританії, Чарлі та Дон, у Еймсбері.— Авт.)
Я переконаний, що ми всі вже перебуваємо в стані війни. Можливо, я не настільки молодий, щоб стати військовим, але я відчуваю сильний моральний обов’язок щось робити. Ми всі маємо діяти.
Чи можете розповісти трохи більше про свої поїздки в Україну? Що думаєте про людей, культуру, кулінарні традиції?
Я обожнюю Україну — захоплююсь її багатою історією та кухнею. Це велика країна, і її традиції сильно різняться від регіону до регіону. Я справжній фанат української кухні — можу їсти її цілий день. А ще вважаю українську мову дуже красивою і поетичною. Історія України тісно переплітається з історіями Польщі, Австрії, Латвії та Литви — і це робить її надзвичайно цікавою для дослідження.
Від початку війни я вже кілька разів бував у Рівному, Києві та Чернівцях. Спочатку було страшніше, але зараз я вже якось звик до всіх можливих загроз, які можуть виникнути. Іноді це здається дуже дивним.
Пам’ятаю, як уперше приїхав у Рівне. Це було вночі, і навколо було зовсім темно через відключення світла. Уздовж дороги — блокпости, всюди майоріли українські прапори. Їдеш і відчуваєш, що війна десь зовсім поруч, але водночас — магазини переповнені. На першій же заправці я побачив стелаж із вишуканими винами, серед яких було дуже дороге французьке.
У Києві, з одного боку, усе так, як і в будь-якому великому місті: багато людей, усі кудись поспішають — робота, пробіжки, шопінг, переповнені автобуси. Заходиш у бар — і там повно людей, грає музика. А з іншого боку, щойно настає вечір і починаються повітряні тривоги, ти виходиш на головну площу й бачиш поле прапорів, кожен із яких — це пам’ять про загиблого на війні. І в цю мить настає таке сильне усвідомлення, ніби хтось вдарив тебе в обличчя, — і ти вже не можеш не відчувати всю трагедію того, що відбувається.
А якби одного дня війна припинилася — ви б і далі допомагали Україні?
Ми регулярно проводимо зустрічі, де обговорюємо збір коштів, майбутні поїздки в Україну, заплановані заходи. Під час останньої розмови хтось поставив важливе питання: що ми будемо робити, якщо настане перемир’я? Чи припинити нашу діяльність, чи продовжити доставляти гуманітарну допомогу? Можливо, вона вже не буде потрібна?
Я вважаю, що нам обов’язково треба працювати далі — основними напрямками я бачу літні табори, підтримка вдів і ветеранів, і тема ментального здоров’я. Але головне послання нашої групи Україні — ми хочемо продовжувати.
Ми робимо це, бо хочемо змінити світ на краще. Кожного разу, коли я везу автомобілі чи гуманітарну допомогу і спілкуюся з благодійними організаціями чи нашими партнерами, я чую, наскільки важливо не просто надсилати гроші, а приїжджати особисто, бачити все на власні очі, говорити з людьми. Це знак того, що ми не байдужі й не зупинимось.
Авторка: Ростислава Мартинюк
Редакторка української мови: Анастасія Занузданова
Редакторка англійської мови: Хелен Льюїс
Фото: Річард Естле
Залишити відповідь